Онуки Зевса і Борисфена-2

Безславний похід Дарія остаточно закріпив за скіфами репутацію непереможних воїнів. Освічені елліни ставилися до переможців ненависного царя Персії з певним пієтетом, вважаючи їх носіями незіпсованого пороками цивілізації природного начала. Крім того, за скіфською легендою, родовід цього народу починався з самого Геракла. Згідно з Геродотом, під час однієї зі своїх численних мандрівок стомлений герой заснув десь на берегах Дніпра. Прокинувшись, він побачив, що коні зникли. Вирушивши на пошуки, Геракл потрапив до печери, в якій жила напівжінка-напівзмія, змієнога богиня — дочка Борисфена Апа. Вона повідомила героєві, що коні викрадені нею, і погодилася повернути їх. Але не одразу, а лише за умови, що герой вступить з нею в шлюбний зв’язок. Від цього союзу народилися три сини —Агафірс, Гелон та Скіф. Геракл, ідучи зі Скіфії, залишив дружині один із двох своїх луків та пояс із прикріпленою до нього чашею. Той із синів, хто натягне лука, стане старшим над братами, царем, — проголосив герой. Переможцем у цьому випробуванні став молодший брат Скіф, від якого повели свій рід скіфські царі. За іншою версією, батьком братів був сам Папай (так скіфи йменували Зевса).

Тобто, у всякому разі йдеться про божественне, до того ж просто-таки споріднене з еллінами, походження скіфського народу. Але, зазначимо, водночас скіфи, створюючи цю легенду, вочевидь хотіли укоренитися в Причорномор’ї, визнаючи, хоча й по жіночій лінії, споріднення з божеством місцевим, споконвічним богом Дніпра. Адже родовід безсмертного Борисфена губився в глибині тисячоліть. Глибину цю бодай приблизно, але все-таки дозволяє зрозуміти образ змієногої його дочки. Чи не її прототип можна побачити в найдавніших зображеннях на кераміці трипільської культури в епосі, віддаленій на тридцять століть від пригод Геракла?

А насправді виникненню досить міцних зв’язків з Елладою сприяло не так міфічне кревне споріднення, як поява і бурхливий розвиток численних грецьких колоній у Північному Причорномор’ї та Криму. Ольвія, Херсонес, міста Боспору стали для Греції найважливішими постачальниками продукції сільського господарства (дешева єгипетська пшениця тоді ще надходила в засіки ворожої до еллінів Персії). На благодатних ґрунтах причорноморських степів колоністи, використовуючи власну агротехніку та набір сільськогосподарських культур, розгорнули виробництво, яке постачало продовольство до малоземельної Греції.

Із метрополії, у свою чергу, експортували до регіону посуд, вино, предмети розкоші. В колоніях розвивалося власне виробництво — ковальське, керамічне, а також ювелірне. Поєднання філігранної техніки грецьких майстрів зі специфічними скіфськими смаками і канонами привело до створення самобутніх витворів мистецтва, які вражають нині світ під назвою «скіфське золото». До того ж найбільш удалі (тобто ті, що сподобалися заможним скіфам) зразки прикрас виробляли серіями. Так, під час розкопок грецьких колоній виявлено бронзові форми для карбування золотих накладок на сагайдаки (горитів), а в курганах скіфських правителів знайдено цілі серії готових виробів.

Скіфська аристократія загалом не цуралася комфорту і зручностей, що їх надавала грецька культура. Відома історія скіфського царя Скіла, котрий мав в Ольвії власний будинок. Час від часу, залишивши почет за воротами, він приїжджав відпочити в комфорті та помолитися грецьким богам, яким, очевидно, довіряв більше, ніж своїм. За що, врешті-решт, і поплатився. Одноплемінникам таке відступництво не сподобалося, і цар змушений був тікати за межі Скіфії. Утім, рука скіфського правосуддя наздогнала його і там. Ренегата було вбито.

Виконання вироку великих зусиль не потребувало. Не кажучи про численні торгові контакти, в ті часи підрозділи стражів порядку іноді формували зі скіфів. Приміром, афінські громадяни вважали цю службу для себе негідною, тому порядок у колисці європейської демократії підтримували за допомогою воїнів з берегів Борисфена—Дніпра. Їхня незіпсованість цивілізацією і відмінні бойові якості високо цінували в Елладі, тож із «візами» та працевлаштуванням у них проблем не було.

Можна сказати, що «працевлаштування земляків і найближчих сусідів за кордоном» узагалі стало найприбутковішим бізнесом степових кланів. Щоправда, йдеться скоріше про «примусове працевлаштування». Економіки багатьох розвинених держав того часу і в Європі, і на Сході все ще базувалися на рабській праці. У зв’язку з цим раби стали найрентабельнішим, найтранспортабельнішим, а отже — найціннішим товаром. Основним його постачальником із Причорномор’я були, звісно, скіфи. Для того, щоб захопити невільників, вони здійснювали набіги на землеробські племена лісостепу, а іноді й тривалі рейди через карпатські перевали, за Дністер і Дунай. Поховання скіфських воїнів знайдено на території сучасної Польщі, а в неприступних печерах на перевалах у Сілезії археологи розкопали бронзові наконечники скіфських стріл, розплющені від ударів об скелі.

Другим джерелом доходу був контроль торгівлі грецьких колоній з північними племенами. Греки купували рабів, худобу, шкури, хутро, рибу, ліс, віск і мед у Скіфії; в обмін вони продавали текстиль, вино, маслинову олію та різні предмети мистецтва і розкоші. Гирла великих рік, таких як Дністер, Буг, Дніпро і Дон, греки використовували як торгові бази, звідки вони посилали в глиб території каравани. Господарі степів не лише цілком контролювали товаропотоки, а й, зважаючи на взаємовигідні контакти з греками, часом вочевидь сприяли просуванню їхніх товарів на місцеві ринки. Про методи такого протекціонізму можна тільки здогадуватися, але в результаті, скажімо, місцеве гончарне виробництво в районі того самого Більського городища згодом практично зникає, витиснуте імпортним грецьким посудом.

Жорстокі набіги, які збезлюдили край, — з одного боку, і дедалі сильніший опір землеробських племен  — з другого неминуче призвели до розпаду варварської «економічної системи». Скіфські царі намагаються налагодити постачання продуктів тваринництва до причорноморських міст. Але великі відстані, відсутність умов для зберігання (під рукою немає ні льоду, ні холодильників) і сильна конкуренція на грецькому ринку незабаром спричиняють крах цього наміру.

Свідки процвітання — царські кургани, усипальниці правителів Великої Скіфії. Їхня висота сягала 20 і більше метрів, кожен із них одержав власне ім’я (щоправда, у пізніші часи і не від скіфів) — Огуз, Солоха, Чортомлик. Величезні насипи, побудовані зі шматків дерну — символу замогильних пасовищ і земної величі. Щоб насипи не розповзалися, їх оточували кам’яними крепідами, привозячи матеріал для їх будівництва здалеку. А самі гробниці розташовували глибоко під землею, влаштовуючи підземні покої. До них вели вертикальні шахти глибиною де 10, а де 15 метрів. Стіни гробниць обшивали деревом, а стеля часом нагадувала зоряне небо, як, наприклад, у Бердянському кургані — там його прикрашали тканини, розшиті золотими пластинками.

Померлий правитель був екіпірований для боїв, полювання і бенкетів у потойбічному світі: його супроводжувала зброя — меч, сагайдак з луком і стрілами, на стінах гробниці розвішували списи і дротики, обладунок, золотий і срібний посуд, іноді розмальовані кратери та канфари, привезені з далекої Еллади, розкішний одяг, прикрашений золотом... А ще — квіти, найрізноманітніші: від троянд до польових букетів.

У нішах біля входу до усипальниці ставили амфори з найкращим вином і бронзовий казан з м’ясом. Вино залишали на три подачі — по сім амфор у кожній (ось вона, «царська порція»)! Звичайно, царя супроводжували улюблені коні, вони були поховані в окремих могилах, прикрашені збруєю із золотом і сріблом. Однак не тільки коні, а й люди супроводжували грізних владик — вхід в усипальницю охороняв воїн, кубки вином наповнював виночерпець. І вірна дружина — якщо не одразу, то згодом переселялася, часом з дитиною, у сусідню усипальницю, теж з усіма своїми земними скарбами.

Розташування великих курганів важливе для розуміння політичної географії регіону Скіфії. За низкою даних можна ототожнити Кам’янське городище, розташоване на березі Дніпра південніше Запоріжжя, зі столицею «царських» скіфів — найсильнішого, «аристократичного» клану. Ця зона швидше за все пов’язана з регіоном, названим Геродотом Геррами. Історик вважав, що саме тут скіфи ховали своїх царів. Герри були закритою зоною, до якої не допускали іноземців. Царські скіфи пасли своїх коней між Геррами і морем, для того щоб підсилити недосяжність царських курганів. У результаті греки не мали точної інформації про Герри, і, як наслідок, Геродот був не в змозі повідомити якісь дані про дніпровські пороги. Очевидно, що ніхто з його інформаторів не знав або не наважувався розповідати про них. Отже, Геродот міг лише дійти висновку на підставі розповідей місцевих жителів в Ольвії, що Дніпро був придатний для судноплавства тільки до району Герри.

Він описує також ще одну досить моторошну традицію, що входила в скіфський похоронний обряд. Протягом року на жердинах навколо кургану встановлювали чучела(!) кількох десятків найкращих воїнів верхи на конях у повному бойовому обладунку. Ця зловісна варта мала охороняти спокій володаря від надміру жадібних одноплемінників.

Готовність добірних солдатів до такої долі засвідчує глибоку відданість традиціям. Навряд чи подібний обряд можна було б провести без їхньої згоди. Але ні самовідданість царської гвардії, ні перспектива потойбічної розплати за святотатство, ні загроза лютої смерті, якщо спіймають, не зупиняли «предків» сучасних чорних археологів. Більшість поховань було розграбовано ще в давнину.

Сліди, залишені грабіжниками, дають змогу стверджувати, що паплюження могил уже тієї доби було розповсюдженим і вельми прибутковим бізнесом. Про скарби стародавніх поховань можна лише здогадуватися, виходячи з того, що знаменита Товста Могила —одне з основних джерел скіфського золота, судячи з розмірів (близько 10 метрів), належала аж ніяк не найбагатшому цареві. Відомі кургани висотою до 30 м (висота десятиповерхового будинку), розграбовані спритними і не дуже принциповими співвітчизниками померлих.

У четвертому столітті до нашої ери скіфи в зеніті могутності. Вони намагаються розширити сферу впливу і кордони Великої Скіфії на захід, за Дунай. Однак розрахунок на незламну міць броньованої кінноти не виправдався. У цей час у Європі сходить зірка маленької Македонії. Батько великого Александра Філіпп реорганізував відомий ще з часів сабатинівців стрій — фалангу. Чотири-п’ять рядів піхотинців — гоплитів — для важкоозброєної скіфської кавалерії перешкодою не були. Однак шістнадцять—двадцять рядів, що наїжилися довгими списами, до того ж прикриті з флангів кіннотою, були спроможні не лише витримати натиск, а й завдати нищівного удару у відповідь. У вирішальній битві з македонцями в задунайському степу 339-го року до н. е. наклав головою цар Атей, який очолював похід. Експансія на захід провалилася.

Утім, реноме непереможних скіфам удалося підтвердити вже за вісім років, у 331 році до н. е. Тоді в причорноморських степах загинула тридцятитисячна македонська армія на чолі з Зопіріоном, що її було направлено для завоювання Ольвії. На стінах міста поруч з міським ополченням, очевидно, виявилася достатня кількість скіфських лучників. Цього разу македоняни змушені були відступити. Тільки от повернутися додому їм уже не судилося — у безводному степу на них чекала скіфська кіннота із сагайдаками, повними стріл, що не відають промаху...

Світ укотре переконався, що захопити або знищити Скіфію неможливо. Однак з тим, що було не під силу арміям, які приголомшили решту світу, скіфи впоралися самі. Економічні проблеми і політичні чвари в скіфському стані призвели до міжусобиць. Особливо перепало Лісостепу — в полум’ї пожеж повсюдно гинуть неприступні городища і дрібні поселення. Мав рацію грецький історик Фукідід, коли написав, що не було б ні в Європі, ні в Азії народу могутнішого за скіфів, однак лише за однієї умови — якби вони були єдині.

Так, Скіфію в ІV столітті до н. е. все ще називають Великою, а її царі, нащадки Зевса, карбують зі срібла власні монети (на деяких, що дійшли до нас, царя Атея зображено на коні — він разить ворогів стрілами зі скіфського лука), вони ще одержують чудові золоті вироби, виконані руками найкращих грецьких ювелірів (знамениту пектораль створено за цих часів), із Греції ще пливуть кораблі, завантажені амфорами з хіоським вином для царських бенкетів — але занепад Скіфії близький.

Підірвавши джерела свого добробуту на півночі, зробивши ставку на торгівлю з Грецією, котра потрапила на той час у руки македонців, вони, так і не переможені зовнішніми ворогами, повинні були зійти зі світової «сцени». Кризу посилили надзвичайне похолодання і посуха, що настали в ІІІ столітті до н. е. В колись спекотних причорноморських степах на деякий час установлюється клімат, характерний сьогодні для Західного Сибіру: два або три рази в тому столітті Чорне море замерзало цілком. Про якесь скотарство в таких умовах годі й казати. Чисельність населення в степу різко скорочується.

Частина скіфів знаходить притулок на півночі, серед уцілілих праслов’янських племен. Біля села Рижанівка українські та польські археологи кілька років тому розкопали могилу «останнього володаря скіфів», який правив цим краєм у ті часи. У ній є золото — але вже не те, і його не стільки, як колись. Є символи влади — золота гривна, меч із золотою рукояттю, срібний кубок, але їм далеко до шедеврів з Товстої або Гайманової могил.

Решта скіфів оселяється в Криму і на відбудованих уздовж нижньої течії Борисфена городищах. Якось виживають, навіть будують оточене кам’яними стінами місто — Неаполь Скіфський (його руїни і сьогодні можна бачити в центрі Сімферополя). Але про колишню могутність уже не йдеться. Так, правителі Неаполя карбують свої імена на ольвійських монетах і намагаються встановити протекторат над еллінськими містами і Боспорським царством у Криму. Але в них з’являються могутні конкуренти — правителі царств, що утворилися на уламках імперії Великого Александра. А в тих за спиною вже маячать орли непереможних римських легіонів — республіка, що зрівняла із землею гордий Карфаген, готова перетворитися на чергову велику державу Старого Світу.

Із закінченням похолодання, яке кліматологи називають малим льодовиковим періодом, пов’язаний прихід в українські степи з Прикубання народу, відомого як роксолани, або сармати. Про нього та інші племена, які жили на межі тисячоліть у нашому краї, читайте в наступній публікації.