Рей Уоллес, власник американської будівельної компанії, торік восени помер у віці 84 років. І тоді його син і друзі розповіли, як саме створювалася одна з найромантичніших легенд XX століття — про Бігфута.
...Взагалі, Уоллес не хотів нікого обманювати. Спочатку він намагався відлякати місцевих злодюжок. Виточив величезні дерев’яні підошви, прив’язав їх до черевиків і побродив довкола будови. Вранці водій бульдозера Джеррі Крю помітив безліч незвичайних слідів, схожих на людські, тільки з подовженими пальцями. Розмір — 40 см. Та й крокував «звірюга» широко — між слідами відстань до півтора метрів. За кілька годин загадкові відбитки вже розглядав жвавий репортер. Знімки слідів з’явилися в місцевій газеті «Гумбольдт таймс» на першій сторінці. Потім сенсацію опублікували газети центральні. Журналісти охрестили каліфорнійську «снігову людину» Бігфутом, що означає «Велика нога».
Але одних слідів Рею здалося замало. Переполох, здійнятий навколо знахідки, приніс несподівані дивіденди не тільки городянам, а й компанії Уоллеса, що стала відомою по всій країні. Створену легенду треба було підтримувати. Головним свідченням існування Бігфута вважається кіноплівка, знята 1967 року Роджером Паттерсоном і Бобом Гімлином. Ці кадри обійшли всі газети і журнали світу. Син Рея Майкл заявляє, що роль «реліктового гомінида» (на знімку внизу) зіграла його мати. Саме вона надягала на себе зшиту за спецзамовленням мавпячу шкіру! Якщо все це правда, то разом з Реєм Уоллесом американська снігова людина, котра виявилася не таємницею природи, а грандіозною містифікацією, насправді померла.
Численні шанувальники і дослідники снігової людини впевнені, що ця заява не більш ніж мерзенна інсинуація. Основний аргумент — тисячі свідчень очевидців. Справді, не можуть же брехати тисячі незнайомих людей. Погодьмося: брехати не можуть, але, описуючи побачене, можуть помилятися у своїх інтерпретаціях. Для підтвердження пропонуємо вашій увазі кілька документальних історій, розміщених очевидцями в Інтернеті.
У 70-ті роки, в часи розквіту чуток і дискусій про снігову людину, група студенток прибула на Кавказ для сходження на Ельбрус. У базовому таборі один з інструкторів-альпіністів вирішив над ними пожартувати. Коли дівчата розташувалися на привал, він пішов потайки з табору, роздягнувся догола (а юнак мав густий волосяний покрив) і метрів за сто вище від табору походив босоніж по снігу. Потім він хотів з’явитися в зоні видимості табору і пострибати віддалік. У цей час дві дівчини вирішили пройтися нагору за маршрутом. Спочатку вони побачили сліди, почали їх вивчати, а потім з-за каменів з’явився їхній хазяїн... Утеча горами, на щастя, завершилася без травм, а змазані знімки слідів і «гомінида» поїхали до Москви, де їх потім довго вивчали фахівці.
Наступний «інцидент» стався в Ростові. Слово очевидцеві:
— Ранній осінній вечір, смеркалося. Стоячи біля вікна, розмовляю з донькою. Раптом її погляд застигає десь за моєю спиною, водночас я краєм ока ловлю на своєму плечі якісь незрозумілі відблиски світла. Обертаюся обличчям до вікна і одразу присідаю, прикривши голову руками. Прямо у скло, на все вікно, б’ється сіра огидна тварина з якимись щупальцями на краях величезних крил. І тільки за кілька секунд починаю розуміти, що просто хтось зверху старанно витрушує старий чи то плед, чи то підстілку з китицями. А спочатку згадалася чупакабра...
Є і розповідь про інопланетні викрадення. Якось узимку джип з бізнесменами на пристойній швидкості вилетів із траси на засніжену кригу озера. Злякавшись, що важка машина може провалитися під лід, водій акуратно вивів її на дорогу заднім ходом старою колією. Доїхавши до найближчого міста, чоловіки вирішили заночувати, а водночас і відзначити порятунок.
У ресторані компанія познайомилася з парочкою, яка їхала тією самою дорогою трохи пізніше. «Уявляєте, їдемо ми трасою, — розповів новий знайомий, — і бачимо: сліди в озеро йдуть. Вийшли, подивилися — жах: колія сягає певного місця і... закінчується! Хтось, вочевидь, їхав і... зник. НЛО! А то й взагалі нечиста сила». «Винуватці» феномена не стали розчаровувати нових знайомих правдою.
А якось сиділи чоловіки в теплій компанії і раптом чують з кухні деренчання дивне. Вони — туди, а посередині стоїть вимкнений з розетки холодильник. Вони поставили його на місце, увімкнули і пішли. За годину чи дві — те саме. Що відбувається? Ніхто не знає. Найвірогідніша версія — полтергейст. Вирішили перевірити. Перенесли застілля на кухню, чекають. Усе виявилося значно простіше. З’ясувалося, що коли агрегат включається, то від вібрації починає стрибати на підлозі, а коли доходить до середини кімнати, то кабель висмикується з розетки.
Деякі «містичні» історії відрізняються не тільки безглуздістю, а й справжнім трагізмом. Ось сюжет для Стівена Кінга. В реанімаційному відділенні однієї провінційної лікарні три тижні підряд, щоп’ятниці, у той самий час, на одному й тому само лікарняному ліжку помирав хворий. Перша смерть нікого у відділенні не здивувала — подія сумна, але, на жаль, не така вже й рідкісна. Після другої лікарі заявили, що це просто збіг обставин. Тільки після того, як у третю п’ятницю помер ще один хворий, почалося дослідження вентиляційної системи й електромережі, було проведено аналізи проб повітря в реанімаційному відділенні для виявлення вірусів, що могли б стати причиною смерті пацієнтів. Але жодних аномалій не було виявлено.
Не вірячи в надприродне, лікарі поклали на фатальне ліжко ще одного хворого, але встановили біля нього цілодобове чергування. У п’ятницю, о восьмій годині, до палати увійшла санітарка, звичним рухом вона хотіла висмикнути з мережі кабель апарата штучного дихання пацієнта, щоб підключити пилосос. Медсестра, яка чергувала, запобігла ще одній «загадковій» смерті...