Час від часу з’являються повідомлення про появу в людей на руках, ногах і голові почервонінь, синців, виразок і навіть кровоточивих ран. Традиція зараховує носіїв цього явища до праведників і найчастіше наділяє їх надприродними здібностями. Річ у тім, що ці утворення, які називають стигматами (від грецького stіgmatos — укол, рубець, пляма, знак) з’являються на тілі в тих місцях, де, згідно з Євангелієм, у розп’ятого Христа були рани від тернового вінця і цвяхів. Найчастіше вони виникають на долонях. Щоправда, римляни розпинали на хресті, забиваючи цвяхи в зап’ястя, однак носії стигматів переконані, що в Ісуса були пробиті долоні, тому кровоточить саме ця частина рук. Іноді рани з’являються на ступнях. У деяких стигматиків є рани на чолі, що нагадують уколи і подряпини від тернового вінця, у декого — криваві смуги на спині, сліди бичування.
Вважають, що першим носієм стигматів був святий Франциск Ассизький. Стигмати на ньому з’явилися 1224 року, під час свята Воздвиження Святого Хреста. Легенда стверджує, що святому Франциску явився ангел, який п’ятьма променями світла висік стигмати на руках і ногах подвижника.
Є твердження, що перше свідчення про стигмати належить до набагато раніших часів — до перших років християнства. В одному з послань святого апостола Павла зазначено, що Павло «після розп’яття Христа знайшов рани, як і Ісус». Утім, слова ці можна тлумачити і дослівно, і метафорично. Тим паче що це єдине свідчення з перших століть християнства, після цього майже тисячі років про появу стигматів нічого не було чути.
Є кілька версій з приводу того, чому стигмати почали з’являтися тільки на початку нинішнього тисячоріччя. Перша з них пов’язує появу стигматів із теологічними суперечками, що загострилися в XІ—XІІ століттях. Після оформлення розколу християнства в 1054 році на католицьку і православну церкви католики проголосили так звану «доктрину Воскресіння». Теологічні міркування зосередилися на розробці ідей людської природи Ісуса Христа. Саме на цей час і припадають перші відомості про появу стигматів.
Інша теорія пояснює поширення стигматів загальною напруженістю й експресивністю церковного мистецтва тієї доби. В моду ввійшли натуралістичні, повні кривавих сцен зображення пристрастей Христових, які дуже вражали і збуджували емоції віруючих.
Французький лікар Амбер-Гурбе в XІX столітті описав майже 300 випадків стигматизму, які грунтуються на історичних записах, однак більшість його повідомлень визнано сьогодні недостовірними. Він був фанатичним католиком, і його роботам бракувало критичного підходу. За сучасними оцінками фахівців, за останні 800 років можна назвати 406 відносно достовірних випадків стигматизму. Більшість носіїв стигматів були католиками (68 відсотків), інші — членами різних релігійних сект.
Якщо раніше стигмати з’являлися здебільшого на жителях середземноморських країн, переважно Італії, то сьогодні серед носіїв стигматів є японці, корейці, принаймні, чотири американці, аргентинець, канадець.
Більшість вірять, що стигмати — дар Божий. Хоча одна з теософських шкіл вважає їх знаком сатани. В католицькій церкві є течія, яка проголошує святим отця Піо — італійського священика, носія стигматів. З ним пов’язано чимало надприродних випадків, зокрема численні розповіді про здібності батька Піо до біолокації, миттєвого переміщення за тисячі кілометрів з одного місця планети в інше. Випадки дивовижних зцілень, здійснюваних отцем Піо, на думку його адептів, дають змогу вважати його Божим обранцем.
Офіційний Ватикан дуже обережно ставиться до фактів появи стигматів. Звичайна процедура вимагає, щоб минув деякий час — іноді майже 100 років — з дня смерті стигматика, аби церква змогла канонізувати його. Священики і медичні експерти, котрих призначив Ватикан, ретельно вивчають кожен випадок появи стигматів, беручи до уваги всі деталі «за» і «проти».
Церква визнає, що стигмати можуть з’являтися на людях і мати чудесну природу, однак у більшості випадків, на думку церковних експертів, джерело варто шукати психіатрам: багато хто з носіїв має виражені ознаки істерії. В окремих випадках у стигматиків були наявні різні клінічні синдроми, схильність до самокатування, екстремально низька самооцінка, яка межує з ненавистю до самого себе.
Окрему групу становлять ті, хто згідно з новим віянням пояснює походження ран контактом з інопланетянами. Один з найвідоміших сьогоднішніх стигматиків італієць Джорждо Бонджованні пропонує слухачам вигадливу суміш католицизму з уфологією.
Можна легко припустити, що ці особи з нестабільною психікою самі собі наносять рани, однак стигматизм насправді — більш складне явище. Річ у тім, що більшість стигматиків не пам’ятають, коли і за яких обставин у них на тілі з’явилися рани. Найчастіше стигмати виникають на тілі після лікування.
Стан трансу, в який впадають стигматики, дав можливість прихильникам раціонального мислення висунути припущення про те, що стигмати (якщо не йдеться про випадки навмисного аутотравматизму) мають психосоматичну природу. Але серед простих віруючих до носіїв стигматів зберігається ставлення як до Божих обранців. До цього додаються численні розповіді про здібності деяких стигматиків до левітації, від ран інших носіїв стигматів нібито йде чудовий аромат тощо. Зазвичай ці випадки мають цілком зрозумілу природу.
І світські, і церковні експерти вважають, що однозначно ставитися до явища не можна. Це дуже складний феномен, де сплелися і фізичні, і психосоматичні, і надприродні причини. Можливо, його коли-небудь розгадають. А поки що люди вірять у диво.