В експедиціях від літніх співрозмовників мені неодноразово доводилося чути про те, що «колись люди знали більше, ніж ми, навіть смерть свою могли передбачити». Цю історію я записала від Василини Савчук з с. Красноїлля Івано-Франківської області.
«У мого чоловіка була сестра Катеринка, яка змалку хворіла. Тоді, коли я прийшла до них, їй було років 10. Попросила вона якось у мами шматок полотна, гарно вишила його та пошила  подушечку, напхала її різними квітами і все гралася нею. Якось дівчинка лягла на лаві, вийняла подушку з-під голови і відкинула від себе. Мати здивувалася: «Чого це ти, Катрусю, викидаєш ту подушечку, ти ж так нею тішилася?». «Туди, куди йду, я не можу взяти її з собою, бо деякі квіти, які всередині, я без дозволу зірвала у тьоті, вкрала їх», — сумно відповіла донька. Стривожена жінка чимдуж побігла до своєї сестри, що жила поруч. Тітка, плачучи, казала, що не сердиться на племінницю за вирвані в неї квіти і прощає її. «Простіть і ви мене», — мовила дівчинка. Наостанок Катруся попросила маму і тітку не плакати за нею. «Там, куди я йду, добре», — сказала вона посміхнувшись, знову підмостила під голову свою любу подушечку і відійшла.
Галина БОНДАРЕНКО, етнолог.
Мал. Миколи КАПУСТИ.