«Львів буде портом п’яти морів!». Лунало, а щойно замінили газові ліхтарі освітлення електричними, займища автобусного, велосипедного, електролампового заводів стали не просто порожніми загорожами, а місцем роботи багатьох і багатьох людей.
Та почати, либонь, потрібно не з цього. Раніше. 1948 рік. Літо. Цегельня під містом Стрий. Уночі були кроки під вікнами гуртожитку. А коли вийшли вранці, на дверях побачили листівку «Смерть Сталінським дуполизам!»
— Бандерівці! — пролунало одне слово.
І, прісно поснідавши, бралися до звичного діла, — місити глину та формувати цеглу, все ще таку потрібну для поруйнованих міст і сіл.
Слово увійшло в свідомість і прижилося там як щось велике, утаємничене і страшне.
А була війна дня і ночі.
На війні як на війні втрати. Втрати з обох сторін. Можна наводити жахливі приклади. Але не на них розходиться сьогодні. Ще живі люди тих днів, як бути з ними? Як примирити непримиренне?
Думаю, кажучи правду. Якою б страхітливою вона не була.
Осінь 1956 року. Воркута. Стою перед ворітьми з колючого дроту, за якими у видолинку тундри в огорожі одноповерхові будиночки на два входи, — селище. Вчувається тупіт багатьох ніг. До воріт підходить колона молодих людей в оторочці сторожі з собаками. Передні виходять, розчахнули ворота... ставши на місце, пішли. Десять на двадцять... Удалині видно терикон. Натужно гуде вентилятор. Шахта. Розумієш, що повели на роботи зміну.
Страшний то був край. Там були німці, за те, що вони — німці. Католики за те, що відмовилися перейти на православіє. Бійці, хто вижив із західної України, Білорусії та Прибалтики. Там були лікарі, засуджені у справі Горького за те, що лікували його не так. Людина з простреленою легенею, котра жила на Капрі, а тут опинилася в морозах Москви... Ну, почив. То винні лікарі?!
Коли я вдруге опинився на Воркуті, пішов до отих воріт... а воріт немає. І загорожа навколо селища у видолинку тундри зникла. Будиночки стали просто вулицею з провулками. В них уже жили просто люди, вільнонаймані.
Згадую це, бо навіть тоді знайшлися мудрі люди, котрі змінювали життя, вдосконалюючи його на краще.
Вперше я побачив Степана Бандеру в документальному фільмі у кінотеатрі. Зовнішність його зовсім не відповідала моїй уяві. З’ясовується, це був чорнявий худорлявий інтелігентний чоловік. Боровся з Польщею Пілсудського. Сидів у тюрмі, аж поки вона не розвалилася. Майже одразу втрапив у орбіту гестапо. І з їхніх тенет фактично і не виходив. Гестапо, ведучи постійну боротьбу з НКВC, про всякий випадок, загодя почало готувати все те, що спрощено іменувалося як бандерівщина.
Нещодавно були роковини Степана Бандери. На телевізії говорив Скуратівський. З усього виходило, що попри те, що в його героя забрали життя вже тоді, коли в цьому і не було потреби, той, чиїм іменем тримали в страху не тільки захід, а й всю Україну, всього лише маленька смертна людина, а не історична фігура, співзвучна цілому політичному руху, не вождь, можливо, й абсурдного, але геройства.
Прикро це, але скресала думка: де наші давні могили, де вчорашні? Де знамениті воїни? Де герої? Як людям іти по днях? Перевойовуючи давню історію? Виставляючи роги битливої корови й на рідного брата?
Звели коробку своєї держави. Поки що самі тільки стіни на фундаменті. Пусті. Їх іще годиться наповнити своїм змістом, традиціями, мріями, коли хочете. Умінням поважати і себе, і своїх сусідів. І для цього аж ніяк не завадить покликати і мудреців, і героїв. Чітко пам’ятаючи, що і символи повинні відповідати ознакам і древнього, і високорозвиненого народу, згадаймо давній археологічний тризуб — квітка, дві крайні пелюстки розкрилися, а осердя іще в рості, в надії. Як втілення того, що вже єсть, а що іще тільки буде...
Не забираймо у людей вміння мріяти. Хтось же це придумав! Можливо, колись Львів і справді іще стане портом п’яти морів? Але це тільки у разі, коли вдосконалюватимемо себе самих. А поки що говоримо про те, чого зажили, що єсть.
