Щоразу зустрічаючись з енергійною, усміхненою сусідкою, дивуюся, що, пройшовши через стільки страждань, її душа не зачерствіла і, незважаючи на роки, ця жінка завжди охоче допомагає тим, хто поруч. Безперечно, історія Лариси Демидівни Тимошенко гідна цілої книги.
Була юність...
— Як зараз пам’ятаю будиночок на околиці Шулявки у зелені вишневих садів, де ми жили до війни, — починає неквапливу оповідь Лариса Демидівна. — Нас у матері було шестеро: два сини і чотири доньки. Батька в 37-му відправили у табори в Комі АРСР, як ворога народу. Старший брат Сашко тоді вже закінчив Київське річкове училище і служив у Дніпровській флотилії. Ми пишалися ним. Сестра Валя закінчила інститут народного господарства, працювала економістом на «Більшовику», а Катя — теж там, табельницею. Нонна навчалася на третьому курсі філфаку університету імені Шевченка. Я — в 74-й школі на вулиці Смоленській. Віталик тоді був у шостому класі.
Ех, як проводжали мене на випускний! І який незвичайний був світанок на Володимирській гірці 20 червня 41-го року... А 22-го о четвертій годині ранку ми прокинулися від пострілів зеніток. Вискочили на вулицю і побачили розриви снарядів у повітрі. Подумали — йдуть маневри, але о десятій почули страшний гул, зовсім не схожий на грім. Незабаром з’явилися чорні зграї літаків. Хтось здивувався: «Чому на них немає зірок?» І почалося... Бомбили заводи «Більшовик», авіаційний. Земля тремтіла від вибухів. Оскільки радіо в будинку ні в кого не було, то про причину дивного поводження невідомих «птахів» довідалися лише наступного дня. Київ бомбили кілька разів на добу.
...і війна
— 10 липня нашвидкуруч зібрали скромні пожитки і в чому стояли побігли на Поділ, де Сашко посадив нас на пароплав, яким ми доїхали до Дніпропетровська, а потім на товарняку — до Новосибірська. Майже місяць добиралися туди, — розповідає Демидівна. — Добрі люди дали притулок. Ми змайстрували нари за грубкою: мама, бабуся і Віталик спали на них, а я, Валя, Нонна і Катя — під ними. Відразу влаштувалися на роботу. Я і мама — прибиральницями в перукарню. Валя, Нонна, Катя і Віталик — на прожекторний завод. Тринадцятирічний брат підставляв табуретку до верстата і разом з дорослими точив снаряди. Але на душі було важко: Київ — під німцями.
Одного разу вночі я підслухала, про що шепталися старші сестри. Валя казала: в такий час соромно сидіти склавши руки, треба просити, щоб узяли на фронт. І Нонна з Катею підтримали її. Я, не вагаючись, вирішила йти з ними. Вранці ми попрямували до військкомату. Воєнком поставився до дівчат по-батьківськи, — згадує Лариса Демидівна. — Довго вмовляв залишитися вдома, але вони наполягали, що не можуть сидіти в тилу. Він, зітхаючи, взяв у них документи. А коли мова зайшла про мене, був категоричний: «Який фронт?! Тобі немає навіть вісімнадцяти!» Але я так благала, і він здався.
За добу нас відправили на формування на станцію Мєшково Новосибірської області. Видали обмундирування: черевики сорокового розміру, шинелі аж до підлоги, гімнастерки нижче колін (жіночих не було), обмотки. Місяць курсів санінструкторів — і ось ми, добровольці, на фронті. В нашому батальйоні було сім медсестер, два фельдшери (один з них — чоловік) і один військовий лікар. Ми прибули в 148-му окрему стрілецьку бригаду. Але вже після першого бою біля станції Шеховська, недалеко від Волоколамська, 15 квітня 42-го року її не стало, і нас з’єднали з 157-ю стрілецькою дивізією.
...і образа
— Запитуєш, чи страшно було, — годі й казати. Адже ми зовсім дівчиська, а навколо — свистять кулі, рвуться снаряди, кров, смерть... Тільки думати про це ніколи. — Знаєш, що з нами коїлося, коли в одному з маминих листів прочитали, що дома баби пліткують про погане, — зітхнула Демидівна, — одне слово, нашій образі ми дали виплеснутися в листі:
«Зараз ми перебуваємо в безпосередній близькості від фриців, незабаром настане той день, коли ми почнемо мстити їм за твої сльози, за зруйнований наш дім... Наша честь полягатиме в тому, щоб побільше врятувати поранених бійців і командирів... Будь певна, рідна, за нас тобі червоніти не доведеться... Бійці нас дуже поважають, коли я йду до свого підрозділу, мене зустрічають словами: «О, йде наша рідна сестричка». Бійці усіх дівчат називають сестрами...»
Улітку 42-го йшли жорстокі бої. Втрати нашої дивізії були величезні. На полі бою стогін стояв. І от треба покласти пораненого на плащ-намет, відтягнути подалі від куль чи в окоп з-під снаряда. А вони такі важкі, не знаю, звідки сили бралися. Перекладаєш, бувало (а він, бідолаха, весь у крові, стогне), заспокоюєш: «Потерпи, рідний, от зараз перев’яжу рану, і тобі полегшає». Надаси першу допомогу і — як нагорода: «Дякую, сестричко...» Не було більшої радості, ніж чути це. І ще — в нечасті хвилини відпочинку написати мамі:
«...І якщо нам доведеться вмерти, умремо смертю хоробрих, виконавши свій обов’язок до кінця. Але ми повинні жити.., щоб бачити свої успіхи на власні очі.
Матусю, ... велике, велике тобі спасибі, що ти так чудово нас виростила, вивчила, виховала — Нонну і мене представили до державної нагороди. (Нонна і Катя були нагороджені орденом Червоної Зірки, Валя — медаллю «За відвагу», Лариса — медаллю «За бойові заслуги». — Авт.) Ми знаємо, що тобі це приємно. Це, мамочко, для тебе, ми свою обіцянку і твоє прохання виконали...»
Цей лист писали Нонна, Валя, Катя і я 4 вересня, а 27 листопада 42-го Нонна загинула біля селища Хлепень. У нічному бою. Її поранило в живіт. Рана була смертельна. Їй було всього 23. А 4 січня 44-го загинула Катя. Вона була старша за Нонну всього на рік. Ми з Валею як могли приховували це від мами.
...і повернення
— Потім були бої під Оршею, Руднею на Вітебському напрямку, за Кенігсберг. Наприкінці 44-го через хворобу мене демобілізували. А Валю відправили на Далекий Схід, — згадує Лариса Демидівна. — Тільки-но прибула до Новосибірська, обняла близьких, розповіла про те, що Нонни і Каті більше немає, я оголосила: «Їду до Києва». Рідні ледве умовили мене перезимувати. Вони поки що не могли повернутися — потрібен був спеціальний дозвіл. Але коли настала весна, я все-таки поїхала.
Як зараз пам’ятаю: до Москви їхала з квитком, а далі — без. Попутники, почувши мою розповідь, допомагали мені ховатися від контролера — закривали валізами. Я лежала під сидінням скорчена, з набряклими ногами і уявляла, як повернуся до рідного дому, як заживемо ми в ньому дружно. Тільки вже без дівчат... Там і промучилася кілька днів. А коли оголосили Дарницю, я, щаслива, що вже не висадять, вилізла звідти, доїхала до центрального вокзалу і почимчикувала у валянках по калюжах. А чоботи, хоч і була відлига, одягти не могла, довелося нести їх під пахвою — дуже розпухли ноги. По залізничному полотну дошкандибала до Шулявки, повернула на знайому вулицю і побачила, що будинок наш уцілів.
Так через роки лихоліття йшла до Великої Перемоги звичайна київська родина. Трьох у якій забрала війна: двадцятитрирічну Нонну і Катю, старшу всього на рік. Двадцятишестирічного Сашка було поранено під Москвою, він помер у Куйбишеві в 48-му.
У Лариси Демидівни — 12 нагород, серед них — медаль «За бойові заслуги», орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, орден «За мужність», медалі «За Перемогу над Німеччиною», «Захисник Вітчизни». Вона врятувала 42 поранених. Після війни працювала в Укоопспілці, старшим диспетчером «Метробуду». Ветеран праці.
— Ти не пиши про нагороди, я не для того розповідала, просто мені боляче, що сьогодні в молоді немає патріотизму. Чи, може, не всі такі, — і вона подивилася на мене з надією.
