Минуло 115 літ від дня народження найвідомішого в Україні майстра-кобзаря О. Корнієвського. Наш кореспондент першим подивився в архіві його «справу».
Цікаво, що кілька відомих кобзарів родом з Менського краю. Чи випадково? Адже, щоб стати кобзарем, треба мати кобзу чи бандуру. А інструмент непростий, будь-хто не зробить. Де ж бралися ті бандури?
Відповідь, схоже, я знайшов в архівних документах 1937 року, у справі відомого кобзаря Олександра Самійловича Корнієвського (народився 21 березня 1889 р. у Данилівці Менського району).
...На початку 1900-х років Сашко Корнієвський зробив першу скрипку і навчився грати на ній. Батьки віддали хлопця у ремісниче училище в Мену, де про його здібності (робив нову скрипку!) почув відомий кобзар з Волосківець Терентій Пархоменко. Не раз просив учня, щоб той підправив йому стару бандуру. А в 1906 р. кобзар замовив нову, за зразком старої. Ось, виходить, як народжувалися колись кобзи та бандури! Хлопець змайстрував диво: бандура була і гарно оздоблена, й гарно звучала. Пархоменко виступав з нею у Києві.
Почув його композитор Микола Лисенко і вирішив відкрити у музичній школі клас бандури. А де взяти інструменти? І Лисенко замовив у Корнієвського дві бандури. Молодий майстер творчо виконав замовлення —видовжив корпус, поліпшив оздоблення. А потім познайомився з менськими кобзарями — Петром Ткаченком (з Синявки), Аврамом Гребенем (з Березного), Василем Потапенком, їхніми колегами. Олександрові Самійловичу замовляли нові бандури. Більшало їх — більшало й бандуристів на Менщині, в Конотопі, Києві, Харкові, інших містах. А Корнієвський удосконалював свої витвори. Робив їх не лише з верби, а й з берези, горіха, клена, вільхи, явора. Розширив гриф, додав кількість басів на ньому з 6—8 до 12—14. Уже 1910 року почав хроматизувати звукоряд, довівши його діапазон до 5,5 октави. Потім за зразками Корнієвського розпочали серійний випуск бандур Київська і Чернігівська фабрики музінструментів.
Популярність майстра-самородка занепокоїла «компетентні органи». Як показує архів, у 1933 році О. Корнієвський «арестован Корюковским р/о ГПУ за музыкальные игры контрреволюционных песен» (так охрестили народні твори!). Далі майстра обклали непосильним податком. А 1936 року, коли не зумів податку сплатити, дали рік примусових робіт на рафінадному заводі. Коли міліція забирала його бандуру (в рахунок податку), він вчинив опір...
17 серпня 1937 року майстра арештували. Два місяці тримали без допитів у Чернігівській тюрмі: шукали компромат. У справі невдовзі з’явилися записані сексотами вислови Корнієвського:
«Переворот должен быть, но немного не дозрел, у Советской власти полный провал во всем, коллективизация разваливается совершенно, заводы становятся, дров, угля нет»;
«Заготовки не повезу, а если придут забирать, я им приготовлю нож и топор, я уверен, что милиция с оружием не придет, а придут коммунистические подлизники, то им нужно дать отведать ножа и топора, и тогда моему примеру многие последуют».
Арештантові нав’язували участь в антирадянській організації. Та він повторював одне: вперше чую! Винним себе не визнав (а визнав би — розстріл), і став на 10 літ «заключенным Байкало-Амурских лагерей НКВД». Із заслання писав синові Олександру: «Жити мені і не займатися своєю працею неможливо. Це моє життя, мій спокій і відпочинок, і розрада у роботі. Було б це у вільній країні, ми б з тобою змогли створити багато чого видатного під іменем Корнієвський та син, і зажили б на славу...».
Коли минув 1947 року термін заслання, на залізничній станції Олександр Самійлович узяв бандуру і заспівав. Вражені цим, залізничники допомогли йому дістатися на дрезині Барнаула. Його дружину у Корюківці під час війни спалили фашисти. Тож оселився у далекому Бійську, де до 1959 року, до свого 70-річчя, змайстрував 154-ту бандуру.
Аж у 1961 році повернувся до Корюківки. «Із Сибіру я перевіз деревину для своїх майбутніх корюківських бандур, лір, гітар, арф, бандурин, балалайок. Це було моє придане, з яким я повернувся на Україну», — читаємо у його спогадах, записаних Діною Корнієвською. Він знову майстрував свої шедеври для відомих бандуристів, капел. Протягом життя (помер 31 січня 1988-го) зробив 180 бандур, багато гітар, балалайок, арф. До 1982 року (поки хвороба не здолала руки) кобзар радував земляків чудовим виконанням «Наталки Полтавки», «Запорожця за Дунаєм». Загалом мав у репертуарі майже 200 творів.
Його ім’ям у Корюківці названо вулицю. Це добре, але замало для вшанування пам’яті видатного українця. У родині Корнієвських є багато експонатів, знімків, отож є змога відкрити у райцентрі й музей. Життя та справа Олександра Самійловича того заслуговують.
Корюківка Чернігівської області.
