Колишній фронтовик 97-річний Григорій Ногаль з Вінниччини хоче привітати зі святом Перемоги усіх своїх 37 онуків і 52 правнуків...
Допомагатиме ветерану підписувати листівки чи телефонувати його наймолодша донька — Ніна Григорівна. Обоє мешкають у селі Яришівка Тиврівського району. До речі, через три роки у Ніни Григорівни також кругла дата — 60. Із шести дітей Григорія Івановича серед живих нині четверо доньок.
Чи не найбільше батько пишається Марією: дванадцять(!) дітей у неї. І хоча вона найдалі від дому — в 1989-му Марія з чоловіком і усім своїм галасливим сімейством переїхала до Австралії — постійно телефонує батькові. Три роки тому Григорій Іванович разом з Ніною Григорівною провідали своїх австралійців. «Як переніс дідусь далекий переліт?..» — «Нормально».
Утім, чого дивуватися, Ногаль не пропускає жодних зібрань, які скликають у сільському клубі. Та ще й виступає на них. Ми ледве не розминулися: Григорій Іванович саме зібрався їхати до районної лікарні на фізпроцедури. Каже, болить рука. Не може підняти склянку чаю. При цьому так лукаво усміхається: мовляв, не про той чай думаєте.
Коли почалася Велика Вітчизняна, Ногалю було уже 34. До того він устиг понюхати пороху на Фінській війні. На фронт пішов разом з молодшим братом Тимофієм. Йому ще й двадцяти не було. Дотепер бідкається, що не вберіг брата: снаряд влучив у танк, на броні якого сидів Тимофій разом з іншими бійцями. Григорій їхав майже слідом і бачив цей жах. Та моторошна картина донині стоїть перед очима. Сталося це у 1944-му на території Угорщини.
У військовому квитку ветерана записано, що воював він у складі 21-го окремого мотосаперного батальйону. Разом з іншими саперами розчищав дорогу. Найвищу бойову нагороду — орден Слави ІІІ ступеня отримав напередодні Перемоги — 1 травня 1945 року. Як зараз пригадує, всю ніч розміновували один з мостів на підступах до Праги. Дехто навіть не вірить, каже ветеран, що сапери у війну працювали навіть уночі. Ризик — величезний, але наказ є наказ... У тодішній столиці Чехословаччини Ногаль зустрів Перемогу.
— Німець пішов додому, — мова в дідуся надзвичайно колоритна, — а нас не пустили. Відправили на Далекий Схід знайомитися з японцями...
Тільки у 1947-му прийшов Ногаль до батьківського порога: їхня батьківщина — село Жабокрич, що у Крижопільському районі. До нинішнього місця проживання родина перебралася пізніше. Приніс з війни осколки у грудях, дотепер живе з ними. З роботою вибору не було. «У колгоспі я був головним колгоспником, — усміхається Григорій Іванович. — Обов’язок мав один: раненько вставай, пізно лягай. І так день при дні, аж до 64 років, поки не вийшов на пенсію. Але й після того ніколи не сидів склавши руки. У селі нема такого. Не роблять тільки ті, кого вже ангели покликали на небо».
Дід Григорій каже, що найкращий порядок був за пана. «Але тут десь Ленін узявся. У мене після того все забрали: коняку, воза, зерно, залишили одну лише палицю». Нинішню реформу на селі, на думку ветерана, почали не з того кінця: «Спочатку треба було дати селянинові тракторця, хоча б одного на двох-трьох, а тоді вже наділяти землею...» Невтямки дідові, де поділися гроші з його ощадної книжки: «Вони що — пішки пішли, може, ноги мають?»
В Яришівці — 14 ветеранів війни. Ногаль за віком випереджає кожного з них. За словами сільського голови Ніни Пугач, він дуже цінує найменший вияв уваги. Не дивно, що Ніна Веніамінівна разом із депутатами розпочне вітати ветеранів з оселі Ногаля. Доповненням до теплих слів стануть грошові подарунки. А першим потиснув руку Г. Ногалю народний депутат України Григорій Калетник, який побував напередодні свята Перемоги в Яришівці. Подарунок вручив. І букет тюльпанів.
Вінницька область.
