...З родини Несватів на фронт потрапив не один Василь, а всі шестеро братів. А ще ж хлопці дядька Василя, дядька Івана, дядька Йосипа... Жоден з них не знав щасливого дитинства. Усе в праці та злигоднях. А тільки підникали — тут же забирали до війська. Кого на Халхін-Гол, кого на фінську. Не всі повернулися до рідного Драбова на Полтавщині — тепер Черкащині. А з шістьох братів Несватів загинув один Олександр, у самому Берліні.
Василь зі своїми козаками — це була п’ята кавалерійська дивізія генерал-майора Чепуркіна кінно-механізованої бригади Осляковського — наступав на Берлін. Кіннотник Василь — відважний воїн, до того ж добре знає німецьку мову та ще й віртуозно грає на баяні.
«Вілліс» генерал-майора Чепуркіна уткнувся в колону полонених. Услід за нею бігло дівча і ридма ридало. Її нареченого примусово забрали в есесівці тиждень тому, а ось тепер він серед полонених, йому загрожує кара. Але ж він нікого не вбивав, не стріляв жодного разу в житті. Василь переклав командирові тривожні благання дівчини. Чепуркін дав команду знайти нареченого відважної дівчини. Коли вона вказала на свого судженого, всі розсміялися. З його вигляду одразу було зрозуміло, що то за есесівець: пілотка сповзла йому на вуха, мундир висів на худющому тілі, як на кілку. Чепуркін наказав відпустити обох і поблагословив їхнє одруження. Щасливці тут же зникли, немов провалилися крізь землю.
— З американцями стрілися у Вітенберзі, — пригадує ветеран. —Вони примчали до нас хто моторками, хто на простих човнах по Ельбі. Були збуджені й радісні. Фотографувалися в наших кубанках. Просили на пам’ять зірочки. Я віддав навіть з кубанкою — так вона сподобалася Дену, здається, з 69-ої піхотної дивізії першої американської армії Ходжаса. І зброєю ми також помінялися.
Під час таких зустрічей, бувало, й чаркувалися. Якщо траплялися англійці, а вони досить добре володіли німецькою мовою, тоді Несват перекладав для бойових побратимів їхні тости. З американцями доводилося розмовляти більше жестами: німецької ніхто з них не знав.
Якось Василь почув від американського бійця: «Якби до цієї випивки ще й балабушки з часником!» Виявилося, воїн з легіону канадців, а дід його — виходець із Західної України. Канадець мав орден Богдана Хмельницького, яким його відзначило радянське командування.
— На жаль, — каже сивий ветеран, — ми втратили зв’язки з цими чудовими людьми. Та й чи можна було сподіватися на інше за сталінського режиму? Якби переможці спілкувалися, може, й історія нашої держави склалася б зовсім не так. Ми б не стали після війни закритим суспільством.
Закінчивши Київський інститут іноземних мов, Василь Несват став учителем англійської мови. 45 років свого життя віддав школі. Випустив 14 класів. Він і досі в строю: володіє п’ятьма мовами, у нього часто беруть уроки навіть завтрашні вузівські викладачі, майбутні працівники посольств. Вихованці Несвата — то особлива його гордість.
Хмельницька область.
