Южноукраїнськ — наймолодше місто на півдні України. Чисте, затишне, доглянуте, благополучне, слава Богу, місто-атомник. Але тінь Чорнобиля витає і над ним. Трохи більше трьох відсотків жителів — «чорнобильці». Не так уже й багато. А з кожним роком їх стає дедалі менше. За останнє десятиліття пішло з життя 119 чоловік.
Захистити живих намагається міська організація «Союз Чорнобиль України». Її голова Валерій Онуфрієнко нині працює на Южноукраїнській атомній станції, а 18 років тому був у складі ліквідаторів аварії.
— Найстрашніше явище сьогодення, — каже Валерій Васильович, — повна байдужість і небажання розуміти проблеми «чорнобильців». З таким нерозумінням з боку влади наші люди зіштовхуються повсюдно: і коли оформляють пенсії, компенсації в місцевих інстанціях, і коли одержують мізерні суми на дітей, медичне обслуговування, харчування від держави.
З 1996 року розміри матеріальної допомоги чорнобильцям не змінювалися. Компенсація дітям, потерпілим унаслідок аварії, становить три гривні 30 копійок на місяць (!). За не використану протягом року путівку виплачують по 26 і 75 гривень залежно від категорії. А які ліки можна купити за 14 гривень на рік чи за 1.20 на місяць?
Та й ці більш ніж скромні гроші люди не одержують. З 2001 року чорнобильські програми в області фінансуються на рівні 25 відсотків. Старі борги не погашаються, нові накопичуються. За 2001 рік держава розплатилася тільки в 2003-му. Борговий хвіст на сьогодні — три місяці 2002-го і півроку 2003 років. З такими тенденціями повний розрахунок за компенсаційними виплатами станеться нескоро. Наприклад, тільки на забезпечення безплатними медикаментами області виділено вдвічі менше, ніж торік, і в шість разів менше від потреби.
— До чорнобильської діри в держбюджеті ми вже звикли, — продовжує Валерій Онуфрієнко. — Набагато важче звикнути до черствості місцевих чиновників. Усе частіше від таких «діячів» чуємо: «ми вас туди не посилали» або «було не їхати». Але в той час існувало не слово, а поняття — обов’язок. Ніхто з нас не думав про страшні наслідки, люди просто робили свою справу. Причому нам довелося складніше, ніж батькам на війні, тому що ворога ми не бачили в обличчя.
Ворог проявився пізніше — страшною личиною хвороб. До нього приєдналися байдужість чиновників і суперечності в законодавстві. Поодинці проти них не вистояти. От чому «чорнобильці» об’єднуються. Організація «Союз Чорнобиль України» не тільки підтримує родини померлих ліквідаторів, допомагає долати матеріальні негаразди, придбати медикаменти чи «вибити» путівку. Останнім часом ця організація взяла на себе і юридичний захист своїх підопічних. Особливо багато труднощів виникає під час оформлення пенсій.
Справа в тім, що більшість людей, які працювали в Чорнобилі, були туди відряджені. А пенсійні фонди нараховують пенсію виходячи з того, що ліквідатори несли вахту. Хоча вахтовий метод запровадили набагато пізніше. У результаті пенсіонери-«чорнобильці» втрачають від 100 до 200 гривень.
Нині южноукраїнська організація «Союзу Чорнобиль України» готується захищати в суді інтереси Катерини Петрук саме стосовно неправильно нарахованої пенсії. Її розрахували, виходячи з положення про вахтовий метод організації праці на ЧАЕС. Хоча насправді К. Петрук була відряджена на станцію, про що є наказ по Южноукраїнській АЕС від 29 вересня 1986 року.
Більш того, працювала Катерина Сергіївна по 18 годин на добу. А в листі головного управління Пенсійного фонду в Миколаївській області сказано: «Тривалість щоденної зміни було дозволено встановлювати <...> не більш як 12 годин. Час, відпрацьований понад установлений, <...> не вважається надурочним».
— Виходить, що, працюючи на станції, треба було ще тоді собі рахувати — рівно 12 годин. Відробив — розвертайся і йди. Але ж це абсурд. Були екстремальні умови, і ми не вели лік часу, тому що розуміли свою відповідальність перед країною.
Зате почуття відповідальності в держави перед своїми громадянами притупилося. Трагедія Чорнобиля забувається, як і проблеми, породжені нею.
Миколаївська область.