Колоритна постать гірника привертала увагу всіх прочан, котрі піднялися того дня на Чернечу гору. У червоній шахтарській касці, із саморобним плакатом у руках, він стояв біля підніжжя Тарасової могили.
Аркадій Максимович Олексійчук приїхав з міста Єнакієвого, з Донбасу. Працює, розповів, на шахті імені 60-річчя Жовтневої революції електрослюсарем:
— Зариваємося у землю, мов кроти, — пожартував. — Горизонт — 3500 метрів. «Гаряча» робота...
Коли на шахті дізналися, що палкий пропагандист Шевченкового слова вирушає до Канева, до Кобзаря, скинулися Олексійчукові «на дорогу». Вклонися, сказали, Максимовичу, й за нас батькові Тарасу...
— Дехто гадає, що в нас на Донбасі ніхто слова українського не шанує, — ділився Аркадій Максимович. — Це не так. Я багато років друкую свої замітки про рідну мову, про Тараса Шевченка у місцевій газеті. І онук мій малий приходить у гості й просить: «Діду, давай поговоримо «твоєю мовою»...
До приязного шахтаря підходили — галичани, полтавчани, волиняни, слобожани. Всі вони приїхали на прощу до батька української нації. Зав’язувалася щира і жвава розмова. Олексійчук повідав, що любов до Шевченка прищепив йому батько, Максим Андрійович. Через увесь фронт він, командир роти, проніс із собою «Кобзаря».
— Батько повернувся з війни без обох ніг, на протезах, — пригадував Аркадій Максимович. — Коли він слухав по радіо «Реве та стогне Дніпр широкий» — ставав на свої дерев’яшки і ходив по кімнаті. І досі чую поскрипування тих протезів і батьків глухий голос: «То не Дніпро реве та стогне, а народ. Про це писав наш Тарас...»
На прощання з’ясувалося, що ,крім Олексійчука, ще один донбасівець «добився» до Чернечої гори — колишній робітник, а нині фермер з Амвросіївського району Володимир Тимофієнко. «П’ятдесят років ішов я до Тараса, — сказав Володимир Захарович, — і таки дійшов...»
Черкаська область.
