Спадок Івана Мазепи cпричиняв дискусії відразу після його смерті навіть серед своїх. Вони не знали, кому той спадок належить і що з ним робити. Мазепинці, автори першої Конституції України, бачили немало серйозних вад у попередньому правлінні. Воно справді було авторитарне, маловідкрите, не бажане для наслідування. Та й важко сказати, чи за умов залежності Батурина від Москви могло бути інакше. Бажання старшин наслідувати демократичні принципи Запорозької Січі суперечило тогочасним реаліям, не відповідало устремлінням Мазепи створити власне князівство.
Конспіративність була властива Мазепі завжди. Це диктувалося обставинами, обмеженими владними можливостями. Самійло Величко називав гетьмана «хитрим лисом». А сам Мазепа любив цитувати Макіавеллі: «Все гине там, де володар не є готовий кожної хвилини захищати свою владу, як лев, як вовк, як собака».
Практично двадцять літ свого правління «царского пресветлого величества верный подданный, слуга наинижайший и подножок» (так гетьман підписував листи до Петра І) шукав шляхів, щоб позбутися принизливого рабського статусу, бути незалежним правителем. Його бажання стати вільним нероздільно поєднувалося з перспективою України як самостійної держави. Лише у ній він міг реалізувати себе як володар.
Його невгамовна енергія вольнолюбства проривалась у вигляді різних опозиційних дій щодо Росії, таємній дипломатії, заходах поєднання Лівобережжя і Правобережжя України. Він творив довкола себе старшинське середовище, здатне сприйняти ідею вільної України як рятівну необхідність. Уже в перші місяці правління Мазепи «при боку» гетьмана з’явився Павло Грибович. Він у 1669—1672 рр. був генеральним осавулом. Після падіння Многогрішного «был в Сибири и оттуда ушел на Дон, где пробыл долгое время, а в здешний край пришел с Дону». Особливо прикметною була постать Захара Шийкевича, генерального писаря на Лівобережжі у 1663—1665 рр. Він пробув на засланні в Сибіру майже 16 літ. Прибувши до Батурина, фактично став правицею гетьмана.
До Мазепи прилучився і Степан Гречаний, теж генеральний писар за гетьмана Брюховецького. 1668 р. він їздив у Крим просити хана підняти зброю проти росіян. Тягар постійних війн Петра І, посилення російського абсолютизму викликали занепокоєння у старшинському колі. Саме тому генералітет Мазепи відіграв визначальну роль у підштовхуванні свого керманича до вирішального кроку.
Поразка мазепинців у 1708—1709 рр. не свідчить про відсутність реальної команди соратників в оточенні гетьмана перед повстанням. Трагедія козацької верхівки, самого Мазепи в тім, що вони, маючи високі помисли, були обмежені у власних можливостях. Сподівання мазепинців на армію Карла ХІІ не справдилися: шведи, пошарпані в боях з росіянами, вже не були великою силою. А оточення Мазепи саме по собі не загрожувало Росії, людські ресурси якої у кільканадцять разів переважили можливості України.
Так, кадрова політика гетьмана не в усьому була ідеальна й придатна для втілення його таємних намірів. Частина виконавців не спішила робити вибір у непростих реаліях 1708—1709 рр. Їхнє відступництво від свого керманича, пасивність часто продиктовані прагматизмом, страхом за власне життя та родин. До проявлених Петром І у війні 1708 р. зразків нечуваної жорстокості не були готові ні мазепинці, ні Карл ХІІ.
І все ж посіяні Мазепою зерна, незважаючи на жорстоке придушення повстання 1708—1709 років, найсуворіше винищення всілякої інформації, проростали час від часу паростками пробудження нації. У грудні 1752 р. мешканці Пасічного Никифор Бондар, Конон Чалий та інші, згадуючи на поминальному обіді колишні походи, казали: «Добре було життя за Мазепи, нехай кості його святяться» (ці слова зафіксував донощик. — Авт.).
Без повстання мазепинців важко уявити рух України за волю. Зрештою, резонанас цього повстання сприяв народженню нинішньої Української держави.
Чернігів.
