Ми познайомилися на урочистостях, присвячених 60-й річниці переможного завершення Корсунь-Шевченківської битви. Сивочолі чоловіки-ветерани, подзенькуючи численними нагородами, звично зайняли місця у президії. А її, єдину з-поміж них жінку, провів на сцену голова райдержадміністрації. Вона несміливо присіла на краєчку стільця у другому ряду. Організатори свята повідомили, що високі столичні гості прибудуть не раніш ніж за годину-півтори, тож можна спілкуватися...
— Мені вже за вісімдесят, — повідала про свою долю Софія Степанівна Гриценко. — Народилася я і прожила все життя у Малих Канівцях Чорнобаївського району. Тільки й розлучалася з селом, коли забрали у сорок четвертому на фронт. Спочатку нас, двадцятирічних дівчат, пішки відправили до Кобеляк. Потім після стройової підготовки дали коней і ми підводами возили на передову снаряди. Було це під Корсунем. І зараз дрижаки беруть, як згадаю те побоїще... Сніг танув від гарячої крові... А земля, мов маком, вкрилася вбитими німцями і нашими. Не було де ступити ногою...
Після Корсуня дійшла я зі своєю транспортною ротою до Бугу. Там ми підвозили лісоматеріали для переправи. І знову снаряди. Річка аж кипіла від вибухів. В одному з боїв мене поранило в ногу — зачепило кістку. Полежала трохи у госпіталі. Молода, все швидко загоїлося — і знову у свою роту. Аж восени сорок п’ятого повернулася до Малих Канівців. У званні старшини і з медаллю «За бойові заслуги». Село спустошилося.
Лише старики, жінки та діти. Не повернулися з фронту і мої рідні брати — Іван та Яків... Не судилося більше побачити своє село й моєму судженому. Так і провікувала — без чоловіка, без дітей. Та між людьми. Після війни в автороті, у колгоспбуді, у сільській раді — скрізь, де трудилася, зустрічала, слава Богу, добрих людей. І нині не забувають мене, провідують племінники, сусіди. Ще сама пораю город, невелике господарство. Пенсію трохи підвищили — і за це спасибі...
Розповіла Софія Степанівна й про те, що не один рік стоїть вона, як інвалід другої групи, учасниця війни, у черзі на отримання пільгового легкового автомобіля. Однак, на жаль, не рухається чомусь той список. «А хотілося б, — зітхнула колишня фронтова трудівниця, — щоб хоч на старості підвезли мене машиною у район до лікарні, на пошту чи до родичів. Адже служила я на війні у транспортній роті...»
Сподіваємося, що мрія старшини Софії Гриценко, скромної, чуйної, доброї душі бабусі Соні, обов’язково збудеться. І «Голос України» про це ще напише.
