Музей небезпечних технологій

На заступника Генерального секретаря ООН, координатора міжнародних програм з питань Чорнобиля Яна Егеланда відвідування зони, Чорнобильської станції, об’єкта «Укриття» і Прип’яті справило, судячи з його відгуків, досить сильне враження. На імпровізованій прес-конференції на прип’ятській центральній площі пан Егеланд зізнався, що до поїздки не зовсім усвідомлював масштаби катастрофи. Очевидно, під впливом отриманої інформації і пов’язаних з цим емоцій він порівняв Чорнобильську зону з музеєм небезпечних технологій.

Досить точна асоціація багатьом у нашій країні може здатися образливою. Можна, звичайно, вважати тисячі працівників станції і зони відчуження співробітниками цього «музею» площею 2,6 тисячі квадратних кілометрів. Але чотири сотні людей, що повернулися після виселення в рідні будинки, навряд чи коректно називати експонатами.

Багато хто з них, як, наприклад, сімдесятилітні мешканці Паришева Михайло Матвійович і Марія Адамівна Урупи, радо приймають численних візитерів. Лише останнім часом гостинний будинок відвідали канадські, німецькі, словацькі, російські і, звичайно, вітчизняні журналісти. Найекзотичнішим гостем був, певно, кореспондент із далекої Бразилії.

Історія цієї родини, втім, справді яскраво характеризує проблеми цілого краю, що одразу перетворився на «зону». Третього травня, саме напередодні Великодня, до села заїхав загін міліції і терміново евакуював усіх жителів. Тоді їм казали, що на три дні, «поки пожежу не погасять». Так і кинули прибрані до свята хати. Місяць чекали в Бородянському районі поки «загасять». Михайла Матвійовича, що працював шкіпером на баржі, забрали возити пісок до реактора, а Марія Адамівна зі свекрухою повернулися додому.

Доводилося ховатися від вертольотних обльотів, коли видивлялися самоселів. Через деякий час приїхала міліція, вмовляли виїхати з будинку. «Ми вас відвеземо куди захочете». Не погодилася: хочете везти — вбивайте і везіть, а сама не поїду. Махнули рукою, залишили.

До 88-го року в село повернулися 157 людей. Сподівалися, що життя нормалізується. Багато хто, не дочекавшися, знову подався на «велику землю». Залишилися переважно літні. П’ятдесят осіб на сьогодні вже померли, нині в Паришеві живуть 17 пенсіонерів. У будинку Урупів працює єдиний в селі телефон для зв’язку з Чорнобилем. Можна і «швидку» викликати, з пошти знову-таки телефонують, попереджають, коли пенсію привезуть. Збираються всі в центрі —новинами обмінятися, побачитися. Сюди також щотижня приїжджають автокрамниці.

Адміністрації зони і підприємств, розміщених поруч (у Паришеві, зокрема, розташовано лісництво об’єднання «Чернобильліс»), намагаються як можуть допомагати людям, не кидають їх напризволяще. Щоправда, під час перевірки комісія Рахункової палати вказала на дрібні фінансові порушення: допомога самоселам держбюджетом не передбачена, а тому начебто й незаконна... Тут, зрештою, «гуманітарне» налаштування, навіяне характером візиту пана Егеланда, переходить з «музейної» у площину економічних і технічних проблем.

Заступник Генсека ООН, котрий одержав більш повне уявлення про стан справ у зоні і на станції, підкреслив, що організація, яку він представляє, не займається фінансуванням технічних проектів. Однак він завірив, що готовий до продовження діалогу з представниками країн-донорів, які фінансують, зокрема, будівництво нового укриття. У районі саркофага тим часом уже розгорнуто роботи зі спорудження допоміжних виробництв, необхідних для здійснення цього проекту. Сподіватимемося, що завдяки й зусиллям ООН нам буде продемонстровано, як висловився пан Егеланд, «приклад об’єднання зусиль місцевої і центральної влади, міжнародного співтовариства з виправлення минулих помилок».

Київ—Чорнобиль—Прип’ять—Київ.