Дикуни з цивілізованого світу

— Господиня Тамара саме мила підлогу, якщо можна так назвати процедуру розмазування бруду по ній, — згадує начальник цієї служби Любов Марчук. — Побачивши незнайомих, жінка сховалася під ліжко, і нам довго довелось умовляти її вилізти звідти.

Тим часом гості розглядали оселю Стецюків, яку обсіли злидні й антисанітарія. Шафа, два ліжка, стіл — оце й усі меблі. Про постільну білизну тут, схоже, ніколи й не чули. А одяг, що його Стецюкам надавали як гуманітарну допомогу, ніколи не бачив води та мийних засобів, і тепер смердючою кучугурою мозолив очі в кутку. На столі — бруд, в якому порядкували жирні мухи навіть узимку. Тож у селі Майдан кожен старався десятою дорогою обминати оселю Стецюків. А дарма. Могли б і раніше забити на сполох односельці про те, в яких умовах живуть діти у цій сім’ї. Проте справжні масштаби життєвої катастрофи дітей розгледіли лише тоді, як гасили пожежу (хлопчики, бавлячись сірниками, спалили хлів).

У селі дітей Стецюків порівнювали з вовченятами. Але на таке порівняння образилась би і вовчиця, бо вона доглядає своїх дитинчат, учить їх полювати, виживати тощо. Стецюки-старші не навчили своїх дітей нічого: ні користуватися гребінцем, ні умиватися, навіть, пробачте, ходити в туалет, через що ті справляли природні потреби в лахміття. Про взуття діти й уявлення не мали, в їхньому волоссі кишіли паразити. Не навчили батьки синів навіть говорити, тож брати спілкувалися між собою з допомогою жестів, якихось тільки їм зрозумілих звуків...

— Так само спілкувалися вони між собою, коли потрапили до нашого закладу, — розповідає директор Ясининицького спеціалізованого дитячого будинку для дітей з особливими потребами Степан Копера, який більше двадцяти років тут за господаря. — Чимало побачили ми за довгі роки роботи у дитбудинку, але таке — уперше...

Поясню, що до Ясининицького дитбудинку за рішенням суду Любов Марчук привезла п’ятьох Стецюків — Василя, Романа, Ігоря, Петра, Андрія, а найменшого Михайлика, який був хворий на церебральний параліч, — у Рівненський будинок малюка.

— Найстаршому, Василю, тоді виповнилося дванадцять років, він був фізично розвинений, але мав дуже обмежений словниковий запас, — розповідає Степан Копера. — Хлопчики дивилися на всіх насторожено, боязко, дуже важко вступали у контакт з вихователями та іншими дітьми. Були дуже брудні, мали дерматити, лякалися води, що лилась із крана, нічого не знали про мило й рушник. Призвичаєні вдома до умов первісної людини, не вміли користуватися ложкою, виделкою... Ми помітили, що хлопчики люблять картоплю, шкварки —схоже, цим їх годували вдома, але діти ніколи не куштували гарячих страв, цукерок, печива, тому і тепер солодощів не люблять.

Одне слово, вчителям і вихователям дитбудинку довелося навчати хлопчиків усього практично з нуля. Це коштувало великих зусиль, терпіння і педагогічного хисту. Крок за кроком діти опанували елементарні прийоми особистої гігієни, почали носити взуття, користуватися ложкою, виделкою...

Поступово мауглі з Майдану призвичаїлися до благ цивілізації. Зникла настороженість, відлюдькуватість. Щоправда, деякі прогалини так і залишилися незаповненими: не навчився зв’язно розмовляти старший Василь, а лише осилив окремі слова. Вихователі згадують його добру, м’яку вдачу, бо, попри все, він по-своєму і дуже щиро любив своїх братиків. Нині Василь з братом Романом у будинку інвалідів у Дубнівському районі — вік не дозволяє залишатися їм у дитбудинку.

А їхні менші брати — Андрій, Ігор та Петрик — у Ясининицькому дитбудинку. Андрійко уже навчився зв’язно розмовляти, читає, пише, рахує. Так само прогресує й Петрик, якого привезли до дитбудинку в чотири роки. А ще він дуже активний — пропонує допомогу вихователям, охоче виступає на ранках, і над усе любить мультики: дивився б їх цілодобово. Трохи гірше справи у восьмирічного Ігоря, а тому він у групі реабілітації.

— А як батьки хлопчиків? Приїжджають?.. — цікавлюсь у директора дитбудинку.

— Спочатку приїжджали і мати, і батько, але цього року вони не були жодного разу, — каже Степан Михайлович. — Якось привезли довідку із сільської ради, яка давала підстави нам відпустити дітей додому на літні канікули. Але розпочався навчальний рік, а батьки дітей так і не привезли. Ми забили тривогу, зателефонували до Малостидинської сільської ради, куди входить і село Майдан. А згодом з’ясувалося, що батьки «загубили» у Костополі на ринку сина Романа. Хлопчик не вмів гарно розмовляти, тож не зумів пояснити міліціонерам, чий він та звідки. Ті й відправили його у Рівне, до дитячого притулку, де ми його і знайшли. З канікул діти повернулися до нас брудними, з вошами...

Степан Михайлович намагався поговорити з батьком хлопчиків, але той не визнає, що не піклувався про синів, має хибне уявлення про умови їх життя та виховання. Складалося враження: машина часу помилилась і перенесла чоловіка з первіснообщинного ладу в наш. Скажімо, своє бажання бачити когось із синів знову вдома Олександр мотивував тим, що, мовляв, нема кому пасти корову...

Досі вважала, що сім’я для дітей завжди краще, ніж дитбудинок, притулок чи інтернат. Але у випадку з братами Стецюками готова визнати: їм у дитбудинку справді краще і затишніше. Та й Ясининицький заклад —це саме той приклад, де про дітей справді піклуються. Директор — господар з великої літери: це видно з охайної території, затишку у приміщенні. Діти доглянуті, їх добре харчують (для цього доброю підмогою є підсобне господарство, власні гектари, завдяки яким мають своє борошно, цукор, овочі...), вони люблять хлюпотітись у басейні. Хіба це бачили брати Стецюки у батьківській хаті у Майдані?

— А як склалася доля у подружжя Стецюків після того, як їхніх дітей розвезли по дитбудинках? — запитую у начальника служби у справах неповнолітніх Костопільської райдержадміністрації Любові Марчук.

— Тамара народила ще одного хлопчика, від якого відмовилась одразу в пологовому будинку, — розповідає начальник служби. — Потім — дівчинку. Може, хоч для її виховання вистачить сил у подружжя Стецюків?..

Рівне.