Так уже трапляється, коли в Сибіру закривають дороги для вивезення лісу-кругляка з ділянок на нижні склади через танення льодового панциру шляхів: лісоруби-закарпатці масово їдуть додому. Це буває перед Великоднем. І повертаються до роботи в серпні-вересні, коли викопано картоплю, покошено отаву, заготовлено на зиму дрова. «Діти до школи, а батьки — на Сівер», — жартують верховинці уже з добрих півстоліття.

Ці здорові роботяги, котрі щороку трудяться по 7—8 місяців у тайзі за сотні кілометрів від населених пунктів, щоб розважитися, витворили цілий пласт приповідок, жартів, анекдотів і майже правдоподібних небилиць. Одну з таких я почув далекого 1981-го в затисянських селах.

...Приїхала бригада рано-вранці на Київський залізничний вокзал у Москві. І двоє спритних кумів одразу стали в чергу до кас.

— Паніко, мені б закомпостувати вісім квитків до Мукачевого, — і показує у складеному квитку три рублі.

— Нету билетов!..

Показує другий, а в тому вже п’ять рублів.

— Нету!.. Что, не слышишь?.. Туда три-четыре поезда, а вас тысячи! У вас что, за Уралом — родина?

— Узимку родіна...

Тоді показує третій, а в тому загорнута десятка.

— Товарищ пассажир, попрошу вас прийти за полчаса до отправления.

— Добре. Наперед красно дякуємо, але нам би на бєлградський або братиславський, а якщо ні, то вже на будапештський, — і опустив разом із квитками «домовлену» суму.

Приходять лісоруби після обіду.

— Ребята, очень тяжело... Но раз мы уже подружились — куда деваться, — каже касирка. — Даю вам на будапештский два купе — но с условием: не стоять в коридоре ни минуты. В тамбур бегом покурить, и мигом в купе. Если нарушите — вас высадят на ближайшей станции.

Хлопці розсілися й вечеряють. Той, що побіг курити, вертається й каже: «Куме, там коло вікна стоїть точно такий чоловік, як сам Брежнєв!» — «Покличте, куме, такого високого чоловіка — трохи і його погостимо». 

«Здравствуйте, товарищи закарпатцы. Знаю ваш край — с фронтом проходил там в сорок четвертом. У меня там остались хорошие друзья», — генсек простягнув руку кожному лісорубу. «Сідайте, Леоніде Іллічу, трохи з нами випийте — у нас горілка із закруткою — експортна, дорога... Ви чоловік добрий, простий, ми вас усі поважаємо, бо даєте нам заробити, жінки наші в колгоспах, діти вчаться, батьки отримують пенсії — жити можна... За ваше здоров’я — щоб ще довго керували Радянським Союзом і відстоювали мир... Бачите, — посмілішав бригадир, — відколи Закарпаття приєднало до себе Радянський Союз, відтоді не воюєте, живете мирно. І ми з вами. Була криза на Кубі — наші люди знайшли в Америці старих емігрантів, і ті домовилися — порядок. Була біда 1956-го в Будапешті — наші хлопці літаком привезли до Мукачевого Яноша Кадара — і просто на аеродромі домовилися, — заспокоїлося, Богу слава, бо самі знаєте, що вже там робилося... А тепер ви ввели війська в Афганістан, з нашими не порадилися — там великий непорядок. Ще, не сердіться, знайшли вам якогось Бабрака, а по-нашому «бабрак» означає недолугий, і всі маємо біду... Як би вас закортіла ще якась така сверблячка — порадьтеся з нашими людьми: може, й не виграєте, але точно не програєте!»

Брежнєв на якусь мить замислився і нарешті запропонував випити за свого друга Яноша Кадара, до якого їхав у гості, і за мудрих і передбачливих закарпатців.

 

Ужгород.

Мал. Миколи КАПУСТИ.