Ця історія — про мобілізацію до лав української армії та вияв патріотизму простих громадян, мешканців районного центру.
Коли повістку до військкомату отримав 37-річний Микола Товстоп’ят, батько трьох дітей, він ані хвилини не сумнівався в тому, що піде захищати Вітчизну. В юності чоловік служив у Криму, в Національній гвардії, тож розумів: армії нині потрібні випробувані бійці.
Солдатську сумку з речами приготували разом із дружиною Наталею. Вона як могла приховувала тривогу. На її плечах залишалися не тільки діти, а й недужі свекруха, мати, паралізований батько. Рано-вранці Микола попрощався з Наталею, з матір’ю, поцілував сплячих дітей і вирушив на Київщину, до військової частини в Білій Церкві.
Миколу Товстоп’ята призначили помічником командира хімвзводу. З першого дня дружина й діти чекали від нього звісточок: як справи, як влаштувався? Повідомив, що зі службою все гаразд, а от сплять щойно призвані солдати на... голих панцерних сітках, хіба що підмостивши бушлат, бо немає ні матраців, ні постільної білизни. У Наталі затерпло серце, виступили сльози, яким вона старалася не давати волі. Мусила не давати, бо шукала вихід. Кинулась передовсім до сусідів, жителів своєї вулиці. Зателефонувала Лідії Дзюбан, депутату міської ради. Та працює у Золотоніському районному територіальному центрі й може допомогти мудрою порадою.
За два вихідні дні люди, які дізналися про скруту у військовій частині, назбирали багато речей — матраци, ковдри, подушки, а ще — продукти харчування: домашнє сало, тушонку, закрутку. Дехто передавав гроші. Зносили і до Наталі додому, і в міськраду, до вуличних квартальних комітетів. Виділеним із «Міськводоканалу» транспортом звезли речі й продукти до територіального центру. Назбирали три повні «Газелі» речей. Потім переклали їх до вантажного автомобіля з причепом приватного підприємця Миколи Восколовича. Він і сів за кермо, а Наталя Товстоп’ят, як супроводжуюча, також рушила на Білу Церкву.
Зустріч народної допомоги у військовій частині була радісна. Та найбільше, мабуть, хвилювалася Наталя.
«Для мене моя рідна Золотоноша, — ділилася згодом молода жінка, — це місто справді золотих, патріотичних людей. Я відчула тепло, готовність прийти на допомогу знайомих і незнайомих. Сусід Сергій приніс тисячу гривень. Я дуже вдячна всім, кланяюся низько від себе й тих солдатів, що готові захищати нашу Батьківщину». Жінка непомітно витирає сльози, що навертаються на очі, і твердо каже: «З такими людьми нас не перемогти!».
...Наталю й Миколу Товстоп’ятів познайомило в юності Золотоніське профтехучилище. Там обоє навчалися, вона — на секретаря, він — на механізатора. Потім Микола пішов служити в армію, а вона його чекала. Спершу як наречена. А коли приїхав у відпустку й вони розписалися — то вже як дружина. Вісімнадцять років подружжя живе в любові та злагоді. Микола навчився пробивати колодязі й займається цим ремеслом. Старший син Ігор — старшокласник, донька Даринка — у другому класі, а найменшому Тимурчику виповнилося два рочки. П’ятнадцятирічний Ігор тепер за старшого в сім’ї: він допомагає матері по господарству, порається на городі, якого шість соток.
— У Білій Церкві солдати були дуже раді привезеним гостинцям, — розповідала далі Наталя. — Дуже дякували за допомогу. Проте, на жаль, не всім вистачило матраців.
...Через три дні після першої поїздки організували другу. Тільки вже автомобіль знайшли більший — КАМаз із місцевого заводу. На нього завантажили харчі, матраци й ковдри. На пожертвувані гроші терміново пошили 48 комплектів постільної білизни. Приватні підприємці передали 4 нові акумулятори для машин. Вирішили постійно опікуватися своїми солдатами-білоцерківцями.
...Така історія про любов у простому, трудящому сімействі Товстоп’ятів. Історія про любов багатьох інших простих людей до своєї Батьківщини, готових без зайвих слів, за першого поклику, стати на її захист. Ось чому тисячу разів права Наталя, дружина солдата, мати трьох дітей: народ наш вистоїть, нас не переможуть!
Валентина ГАВРИШКЕВИЧ, Лідія ТИТАРЕНКО.
На знімку: зустріч Наталі з Миколою у Білій Церкві.
Фото Валентини ГАВРИШКЕВИЧ.
