Пізні дзвінки зазвичай тривожні. Однак той, що пролунав пізно увечері в помешканні ветерана війни і журналістики Андрія Григоровича Гречка із селища Рокитне, став винятком.
— Спочатку я не міг уторопати, хто це телефонує, — каже Андрій Григорович, — бо ми рано лягаємо спати і рано прокидаємося, щоб живність доглянути. Але після цього сон ніби рукою зняло. Бо телефонував мій бойовий побратим по партизанському загону, про долю якого ми нічого не знали шістдесят років.
Автором дзвінка був колишній партизан, інвалід війни ІІ групи, 78-річний В’ячеслав Павлович Перев’язко.
— Довго ми не бачились, Андрію Григоровичу, — радісно клекотіла трубка. — Я зупинився у племінника. Якби не ніч, то прикульгав би до вас...
А щойно зійшло сонце, гостинний Гречко пішов зустрічати свого бойового товариша, запросив до себе в гості, познайомив з рідними, які виявили розуміння — залишили ветеранів удвох. Бо тим було що згадати: і бойову юність, і повоєнні шляхи-дороги. Андрій Гречко у роки війни очолював молодіжну диверсійну групу в партизанському загоні імені Дзержинського з’єднання Василя Бегми. Разом із ним воював і тоді ще юний В’ячеслав Перев’язко. За спини не ховалися, тому й груди в обох в орденах та медалях.
— Під кінець 1943 року В’ячеслав Перев’язко та ще двоє партизанів захворіли на тиф. Їх відправили на партизанський аеродром, що знаходився у глибинці Полісся — на Дубницьких хуторах. Звідти хворих переправили в госпіталь до Рязані. І далі про В’ячеслава жодної звістки, — розповідає Андрій Григорович. — І лише через шістдесят років доля знову звела нас.
— Після госпіталю я пішов на фронт, щоправда, перед цим спішно, за кілька місяців, закінчив військове училище. А потім у складі стрілецької дивізії мене направили на війну з Японією, — заповнює прогалину В’ячеслав Павлович. — Майже все життя прожив у Росії. Але завжди душа линула на Батьківщину. На жаль, рідне село Купеля Рокитнівського району постраждало від чорнобильської біди. Тому з моїм здоров’ям, — ветеран промовисто киває на ціпок, без якого не може ходити, — мені порадили чисту зону. І тепер я мешкаю в селі Малі Дорогостаї, що у Млинівському районі.
Андрій Григорович Гречко, якому війна перешкодила здобути освіту, вже в мирні часи закінчив журналістський вуз, багато років був головним редактором у Рокитнівській районній газеті. У районі він людина шанована.
Небагатослівні зазвичай ветерани того дня побили всі особисті рекорди: забули про хвороби, втому — все згадували і згадували прожите. Ще й знайшли сили здолати кілька кілометрів до фотоательє, щоб сфотографуватися. Бо хто знає, коли ще зустрінуться: літа, недуги та скромні пенсії вносять корективи у їхні бажання.
Рівненська область.
