13 травня ц. р. газета опублікувала інтерв’ю Івана Ілляша з прокурором Дніпропетровської області Володимиром Шубою «Сидять на плечах дітей». Прокурор, зокрема, під час розмови з журналістом згадав про позов, який криворізький другокласник пред’явив школі № 84 про неправомірне його залучення до безплатної праці. Повідомлялося, що нічого протиправного в цьому не було, що таку працю передбачено «стандартом початкової школи». І на завершення прокурор сказав, що Долгінцевський суд Кривого Рогу залишив позов без розгляду, «бо позивач не надав потрібних документів».

Я готував цей позов і забезпечував адвокатський супровід його розгляду в суді. Не відреагував би на неточні, на мою думку, дані в інтерв’ю, якби не вважав саму проблему актуальною і злободенною. Якби не бачив щодня сотні школярів, котрі підмітають вулиці, збирають сухостій у посадках, рвуть траву обабіч доріг тощо. Якби не знав, як цілі класи вивозять у приміські приватні сільгосппідприємства і під виглядом «суспільно-корисної» праці пропонують відрами розносити по ямках добрива. Якби в мене самого не було двох синів-школярів.

Зважаючи на масштаб цього явища, епізоди порушення прав дітей, про які згадує прокурор, до смішного мізерні.

Якщо я дозволю синові не піти до школи і він мені допомагатиме вдома, на дачі — це злочин. А коли дітей під час занять відправлять підмітати вулиці та сквери замість комунальних підприємств — це суспільно корисна праця, передбачена стандартом.

У школі можуть проводитися легальний навчальний процес і нелегальна «ліва» робота. Як їх відрізнити? Дуже просто: дивись навчальні плани (річні, тижневі), розклад занять, індивідуальні плани педагогів, накази по школі. Якщо якийсь захід був легальний, він завжди зафіксований у документах. Ви не знайдете жодного наказу по школі на кшталт: «Наказую замість занять з української мови видати учням енного класу березові віники і відправити їх підмітати вулиці. Відповідальним призначити вчительку початкових класів... Підстава: дзвінок з райвно. Підпис, число».

Немає таких наказів, жоден директор їх не підпише. Отак і перевіряльникам навчального закладу треба було не обмежуватися читанням статуту (стандарту освіти), а вимагати від керівництва школи плани, відповідно до яких конкретний клас у конкретний час залучався до конкретних робіт.

Наступний аргумент — норма закону про освіту: учень не може залучатися до заходів, що не пов’язані з навчальним процесом. А як відрізнити заходи, пов’язані з навчальним процесом від тих, що не мають до нього стосунку? І як бути з п. 44 Постанови Кабміну № 964 від 14 червня 2000 року «Про затвердження Положення про загальноосвітній навчальний заклад»? А там чітко сказано, що до суспільно корисної праці дітей залучають за їхньою згодою та за згодою їхніх батьків.

Хто і де цю згоду питав? Чому прокурори не перевірили виконання цих норм права? Тут одним посиланням на «стандарт» не відбудешся.

То як вийшло, що ці прогресивні норми просочилися в законодавство країни? А я вам поясню: списали із західних зразків. Бо приєдналися до міжнародних угод про захист прав дітей, тих самих, на які посилається в інтерв’ю прокурор. Щоб виконати взяті на себе зобов’язання за міжнародними договорами. Закони прийняли, відзвітували та й годі. А шкільне начальство досі дивиться на них, вибачайте за грубість, але як у Маяковського: «Как в афишу коза». Звідки, мовляв, і що це за педагогічні новини? А це не новини, це боротьба з примусовою, обов’язковою, рабською працею, забороненою міжнародними правовими актами. Працею, що перетворює юнака на раба: сьогодні він покірно прибирає чуже сміття, а завтра так само покірно голосуватиме на виборах.

Спробуйте дорікнути чиновникам, що на місцях ці норми не виконуються. Одразу почуєте відповідь: у нас є суди, невдоволені можуть туди звернутися.

Але ось сім’я Касьяник звернулася. І що? А суд не хоче позов розглядати! У позові, зазначте, не відмовлено, його залишено без розгляду. А чому? Бо ми написали «за позовом Касьяника», а треба було: «Позивач: Касьяник». У чому різниця? Одна дяка, що за рибу, що за рака.

Або інший доказ суду про те, що дитина не може подати позов. А як бути з нормою, що право на позов — невід’ємне право людини?

А ось і пункт визначення «не додані письмові докази». Але ж Верховний Суд давно визначився з тим, що недодавання доказів — не підстава для відмови у розгляді. І так далі.

В апеляційній скарзі ми детально за кожним пунктом визначення навели контраргументи. Сподіваюся, апеляційний суд поставить крапки в цій справі.

І насамкінець звертаю увагу ще на одну проблему: порушення права громадян на подання позову під виглядом наявності в ньому формальних неточностей. У вашій газеті порушувалося питання судової тяганини з апеляційними скаргами, що їх подають через суд, який прийняв оскаржуване рішення. Звісно, суддя не зацікавлений у скасуванні свого вердикту і тому намагається знайти в скарзі недоліки та оголосити її неподаною. Не дай, Боже, ця порочна практика стане одним із «неписаних» стандартів нашого правосуддя...

...Наш другокласник уже став третьокласником, а розгляд його справи так і не розпочато в суді. Цікаво, в якому класі навчатиметься Владик Касьяник, коли суд винесе рішення за його позовом?

Сергій ЯКИМЕНКО, адвокат.