У «Голосі України» (10.07.03 р.) надруковано матеріал Івана Ілляша «Що непокоїть освітян». Редакція отримала перші відгуки стосовно реформування системи вищої освіти. Один з них пропонуємо увазі читачів і запрошуємо до обговорення освітянських проблем.
До прийняття Закону «Про вищу освіту» наш університет у 2001 році розробив власний демократичний проект закону, спрямований на автономію вузів. На жаль, Верховна Рада більшість із запропонованих положень не прийняла.
Чинний документ, на мою думку, нагадує інструкцію. Інакше кажучи, в ньому є все і немає нічого. А тепер по суті.
Доки ми будемо ділити вузи на державні і недержавні? Адже важливо не кому належить навчальний заклад, а які знання він дає.
Закон «Про вищу освіту» повинен бути орієнтований не на навчальний заклад або викладачів, а на студента. Цю ідею, яку сповідує наш університет, ми й намагалися реалізувати у пропозиціях.
Скажімо, не варто унормовувати спеціалізації, які прив’язують студентів до вузького коридору його майбутньої професійної діяльності. Це спадок радянської системи освіти, до речі, високоякісної, але дуже однобокої. У колишньому Союзі готували фахівців за 600 спеціальностями, а нині втричі менше.
Ми виступаємо проти того, щоб молодших спеціалістів після технікумів зараховували одразу на третій, а іноді на четвертий курси бакалаврської програми. Це суперечить логіці і здоровому глузду. Річ у тім, що в технікумі підготовка молодшого спеціаліста орієнтована на практичну діяльність, фундаментальних знань дається мінімум. Тож молодших спеціалістів пропонуємо зараховувати на другий курс вузу.
Далі. Процес перейменування колишніх інститутів на університети свого часу сприймався і досі сприймається недвозначно. Проте, якщо не побачити змістовної частини, а лише формальну, то справді впадає в око лише зміна вивіски. Що таке університет? Його визначення мої колеги пропонували доповнити словами: «проводить підготовку науково-педагогічних кадрів, має аспірантуру і докторантуру».
Тільки після закінчення університету, де є психолого-педагогічна підготовка, випускники мають право навчати інших. До слова, домогосподарка з вищою освітою, яка виховує дітей, державі приносить не меншу користь, ніж якби вона працювала на підприємстві чи в установі.
Нами було ініційовано і зміну назв надзвичайно відповідальних у вузі посад навчально-допоміжного персоналу, які започатковані ще в 30-х роках минулого століття. Наприклад, слід скасувати посаду старший лаборант і ввести інші: референт кафедри, секретар кафедри, завідувач навчального кабінету. Заскорузлі назви посад, погодьтеся, відлякують людей.
Щороку університет за власні кошти модернізує комп’ютерну базу, напрацьовує методики викладання, технології організації навчального процесу, систему управління підрозділами — це інтелектуальне надбання, власником якого є лише колектив.
Скажімо, вартість матеріальної бази КНЕУ зі всіма корпусами, стадіонами значно менша, ніж коштують бренд, технології, колективний дух — все це не може бути привласнено кимось, бо є об’єктами інтелектуальної власності.
Тож вважаємо, що в цей закон треба ввести статтю про інтелектуальну власність колективу, в якій зазначити, що доходи від використання об’єктів інтелектуальної власності спрямовуються винятково на матеріальну винагороду та розвиток навчального закладу.
Сергій СТЕПАНЕНКО, проректор Київського національного економічного університету.
