З усієї школи вирізнили два десятки кращих. Посадили на три парокінні вози. Вйо! Уперед. До району!
Була провесна. Лісова дорога пахла кіньми і пролісками. Пручалась надією на якесь чудо, точніш би сказати, на життя, яке тільки-тільки починалося.
Винники під Львовом.
З’їзд малечі відкривав колись народжений у тому селі, а тоді райцентрі, бувалий українець — і переможець бодай тому, що вижив, пройшовши приєднання і всю війну, вже тоді срібночолий красивий чоловік — Любомир Дмитрович Дмитерко.
Усе йде, все минає...
Сьогодні, коли Україна самостійна, коли українство мечеться, відчуваючи, що дискредитує саму ідею держави без стороннього управління, постає запитання — чому? Думаю, одна з причин — невігластво займанщини, незнання українців, їхніх великих зусиль. Від Яворницького до Дмитерка. Неповага до наших попередників, коли всі погані, всі, окрім нас. І якщо така мода протриває, і нас не буде!
Життя не зупиняється.
Мода на українство то скресає, то підупадає. Згадаймо, з кого був перший спалах уваги і подиву до України? У Петербурзі, та взагалі в Росії. З Гоголя! Загляньте у книги. Гоголь не тільки геніальний письменник. Він збагатив не тільки літературу, музику, живопис. Геніально обдарована людина, він вторгався у духовність, у вірування, тобто в ходу людського життя. І що ж, ми вдячні? Оцінили?!
Як хто.
У надії на чудо електрифікації на порогах Дніпра починають зводити Дніпрогрес. Всесоюзна будова. Начальник будови Вінтер. Історик будови Юризанцев... Ентузіазм повний. І одне з найглибших проваль, коли починало ввижатися, — все! По всьому. Все втрачено. Історію. Мову.
Як воно там... «не кожному, но кому дано!» Дмитро Іванович Яворницький. Не зневірився ні на мить: буває розквіт, буває занепад. Потрібно завжди робити своє. І врешті виходить, що зусиль однієї високоосвіченої людини виявляється достатньо, щоб якось пережити-перебути несприятливий час.
Аж ось і вересень 1939-го. Приєднання Західної України. Гуцули, бойки, лемки, галичани... український народ здобуває підтримку, дріжджі до іншого становища і життя. А вже з Вітчизняної війни Україна виходить такою, якою ще не була ніколи. З повними кордонами. З академією наук. З літературною мовою, необхідною для всього цього нашого Вавилону.
Усім це подобалося? Звичайно, ні.
Весняний ліс скресає квітами. На заході — пролісками. Тут, під Києвом, — ліловими квітками, які називаються сон, услід за ними постеляються килими конвалій...
Скінчивши науку, я почав працювати на кіностудії імені Довженка. Одного разу потрапив до Ірпінського будинку творчості. Якось за мій столик підсів усміхнений, з білим, немов молоко, густим чубом, Любомир Дмитерко. Хто б не знав, головний редактор журналу «Вітчизна». Небагато сніданків-обідів знадобилося, щоб він сказав: «Покажи, що ти пишеш». Через кілька днів, повертаючи рукопис, мовив: «Зараз я не зможу це надрукувати. Але ти пиши».
Майже двадцять п’ять років Любомир Дмитерко очолював журнал. Для тих, хто не знає, що це таке, — знайти твір, провести його через членів редколегії, запустити до друку, перевести через цензуру, і так з номера в номер, і з року в рік — каторжна літературна робота.
Наведу лише два приклади, яких за час його роботи чи діяльності було сотні. «Вітчизна» надрукувала оповідання «Оддавали Катрю» Григора Тютюнника і повість «Голуба трава» Колісника. Повнокровне оповідання Григора Тютюнника потрапляє на зуб академіка Шамоти, а то як команда — цькувати! Почалося. Врешті, редактора викликають до ЦК. Випадково зустрівши у Спілці, я провів Любомира Дмитровича в цю його дорогу. Був спокійний. Як завжди, тамовано усміхнений. Впевнений у тому, що він робив.
У разі з моєю повістю було інакше: сарказм на дійсність когось обурював, хтось, сподіваючись традиційного читання, просто нічого не второпав. І пішло-поїхало. Номер «Вітчизни» щойно прийшов до читача, а «Литературная газета» друкує — «Голубая трава на пшеничном поле». Здається, цей мій твір найбільше критикували. І так до рецензії на повість, підписаної Миколою Жулинським. Якщо вичитує один, будуть і інші. Отже, із твором усе гаразд.
Життя не зупиняється і ніколи не буває закостенілим... І раптом якось так виходить, що українці, попри те, що вони найперші, найдревніші з народів нашої славної трійці русів, не раз на межі цілковитого зникнення, ізнов і живі, і при надії вдосконалити усе гідне, все хороше. Попри історичні метаморфози, завжди знаходилися ті, хто прислужувався їй, Батьківщині. Завжди були зусилля конкретних людей. То Гоголя. То Сковороди. А то Шевченка з усіма його Тичинами і Рильськими. Ближче, сказати б, у наш час, до таких людей належить Петро Козланюк, Ірина Вільде. І звичайно ж, Любомир Дмитерко. Востаннє я бачив його, коли зустрів у книгарні «Сяйво» і провів до аптеки на Пушкінській. «Ти бачиш, що зі мною поробили?» У нього давно боліла рука, і її врешті-решт зняли.
Сьогодні я думаю: яка різниця!
Він жив! Він діяв!
А хто сьогодні не розуміє цього, що ж — тим гірше для них.