Дзвінок був із Вінниці. Чоловік намагався говорити спокійно, але відчувалося, що кожне слово дається йому із болем.
— У нас мама померла. Був серцевий напад. Викликали «швидку». Просили, казали, що вмирає, приїдьте, допоможіть. А вони не приїхали. Сказали б одразу, що нікого не буде, ми самі її доправили б, чи лікаря привезли. У сусідньому дворі дві машини стояло — а ми сподівались. І мама чекала. Не дочекалася.
До райцентру із села — рукою подати, якихось шість кілометрів. Баба Зіна цей шлях не раз пішки долала — скільки там перебігти, коли треба. А того дня ті шість кілометрів стали для неї дорогою смерті.
Коли сусіди довідалися, що приїхав кореспондент, посходились на подвір’я, один поперед другого розказували, що і як було.
Про бабу Зіну мовлять, а кожен своє згадує. Що вона в тому житті бачила, крім тяжкої роботи та вічного терпіння. Терпіла недобру мачуху, з якою жила з чотирьох років. Потім чоловіка інваліда. Пішла за нього, бо батьки половину хати давали. Але як потім тяжко було тягнути на собі і ту хату, і роботу, і дітей малих. А вже що наробилася — то наробилася. І цієї весни у свої сімдесят п’ять такий город коло хати посадила!
Вже потому, як город був посаджений, якось важко стало дихати, захрипіло у грудях. Своїм вулично-сусідським консиліумом вирішили, що то, мабуть, бронхіт. Наказала дітям, щоб щось від застуди привезли. А воно все не легше та не легше.
Тоді двоюрідна сестра й повела Зіну до фельдшерки Лізи.
Майже на шістсот дворів вона тобі і хірург, і терапевт, і кардіолог... От тільки вже другий рік як у декретній відпустці. То й біжать люди до неї просто додому.
Ліза й рада допомогти. Та чим? Із усього медичного приладдя в неї апарат для вимірюванні тиску та термометр. Як була на роботі, то брала ліки із районної аптеки під реалізацію. Добре, коли їх розкуплять, а ні — то треба часом і свої гроші закладати.
Поки Ліза глядить свого малого, в село призначили нового фельдшера. Але ж то жінка вже на пенсії. Добирається сюди із райцентру. Та ще на її руках і сусіднє село. Воно й добре, що людина згодилася на таку роботу, але що ти візьмеш від такої медицини? Коли застанеш у медпункті санітарку — то й то добре. Ото й біжать усі до Лізи.
Вона і бабі Зіні тиск поміряла: похитала головою. Градусник дала — температура така недобра. На тому прийом і закінчився. Та в лікаря побували — воно й полегшало.
Але до вечора стало зовсім зле.
Зателефонували до «швидкої». А у відповідь — нікуди ми не поїдемо, бо у нас навіть склянки бензину немає. «Та ми вас зустрінемо, і заправимо, і заплатимо, — просила жінка, — ви ж тільки рятуйте, швидше їдьте, сестра в хаті помирає».
Сусіди геть на шлях вийшли, «швидку» виглядаючи.
Кинулись до головихи — рятуй, телефонуй ти. І знову просили, казали, що гине людина. А зі станції заспокоїли — машина вже поїхала.
Чекали її дві години. І баба Зіна чекала.
А «швидка» так і не приїхала...
Якби ж то знати одразу, що не приїдуть, то й самі домчали б до райлікарні. Якби ж то...
Поки їхали до лікарні, зять розповів, як під час похорон сторонні люди розповідали йому про свої проблеми, про те, що теж чи не додзвонилися до «швидкої», чи не дочекалися її.
Потім усе це знову й знову зять переповідав у кабінеті головного лікаря. Розмова важка. Бо, з одного боку, головлікар розповідає, як того дня із черговим фельдшером «щось незрозуміле зробилося», не записала виклик, поїхала на інший. А чергова медсестра не знала, куди поїхала машина «швидкої», тому й сказала, що до Зіни. Коли повернулись із виклику, то вже могли б і до неї їхати, то навіть прізвища хворої в журналі не було. Одне слово, так і не поїхали.
Кажуть, плутанина якась вийшла. А щодо бензину взагалі всі лише руками розводять. Кожного дня після чергування «швидка» здає головлікарю довідку, в якій, окрім усього, є ще й дані про наявність бензину. Того дня на ранок у машинах залишилося дев’ять та одинадцять літрів — до баби Зіни можна було не раз з’їздити.
Головлікар показує наказ, що був виданий внаслідок службового розслідування. Фельдшера з посади знято, запропонована інша робота — медсестри. Якщо не погодиться — її звільнять. Але сьогодні вона на лікарняному, і справа затягнулась. А взагалі жінка із наказом цим не погодилася, та й винною себе визнати не хоче.
А в родичів баби Зіни від усіх тих розмов просто волосся дибки: мама ж у них померла, ніхто їй навіть уколу не зробив, а тепер виходить, що й винних немає.
Сьогодні в невеличкому районі вісім сіл залишилось узагалі без фельдшера. В деяких є один медпрацівник на кілька сіл. Яке там лікування — градусника, буває, нікому поставити.
Але якщо навіть і є свій фельдшер, то й там аж ніяк не всі проблеми розв’язані. Саме перед нашим приїздом лікар повернувся із засідання, де місцева влада ділила свій бюджет. Для ФАПу на квартал виділили 200 гривень. На одного жителя села припадає 10,6 гривні, як і передбачено нашими законодавчими нормами. У цей «червонець» входить і зарплата медпрацівника, і плата за комунальні послуги, і різні інші витрати. І наче між іншим — ліки на безплатне лікування.
Сьогодні і санітарку, і медсестру, і просто прибиральницю зрівняно у заробітках — 185 гривень, і ні копійки більше. Та й щоб отримати повну ставку, треба, щоб у селі було не менш як сімсот жителів. А не дотягнуло до цієї планки село, у фельдшера зарплата автоматично зрізається чи на третину, чи й наполовину. Що ж ти запитаєш з нього за такі гроші?
Хмельницька область.
P. S. З етичних міркувань у матеріалі не названо прізвища діючих осіб та не вказано місця трагедії. Але редакція стежитиме за подальшим розвитком подій.
