«Світ не без добрих людей», — можливо, сотий раз подумала Тамара Миколаївна Кочкуркіна, Колина мама. Тепер її вдячність була адресована народному депутатові України Людмилі КириЧенко. Але спочатку — історія Колі.

...Закінчувався серпень, і діти догулювали свої останні дні перед початком навчального року. Коля Кочкуркін ішов до першого класу, і ця подія для його родини була вельми пам’ятною. Нові штани і сорочка лежали випрасувані, ранець зібраний, а нігті після літа почищені й підрізані. Після 23 серпня ні чистити, ні обрізати нігті вже не довелося. І не тому, що Коля такий акуратний. Просто у нього не стало рук. Обох... Діставшися електричних дротів, Коля думав про те, що він уже геть доросла людина, якщо за кілька днів піде до школи, тому цілком обізнаний з електрикою. Лікарі намагалися врятувати руки. Провели сім операцій, застосували нову методику лікування. Але нічого вдіяти не змогли: опік був надто сильний. Кінцівки довелося відрізати до самісіньких плечей.

Коля тоді не розумів глибини своєї трагедії. Він хотів лише одного — щоб зник біль.

Одного разу до обласної лікарні, де він лежав, прийшов відомий луганський письменник, автор книги «Всім смертям на зло» Владислав Титов. Ще в молодості, працюючи гірником, він відвернув аварію на шахті, з’єднавши кабелі голими руками. Дивом залишився живий, але — без рук. Титов і Коля спілкувалися шість годин. Тоді хлопчик уперше побачив, як людина може писати зубами книгу, й одразу якось подорослішав. Навіть біль почав терпіти без крику і сліз.

За допомогою Владислава Титова Коля витримав удар долі. Спочатку, затиснувши олівець зубами, почав малювати, потім узявся за науку писання. За рік після трагедії пішов до школи. Щоправда, у Перевальському райвно Тамарі Миколаївні настійно не радили, щоб фізично неповноцінний хлопчик навчався разом з усіма в загальноосвітній школі. Мовляв, не витримає ані морально, ані фізично. Але Тамара Миколаївна звернулася до Міністерства освіти з проханням про допомогу. Коли члени міністерської комісії побачили, як Коля справляється з гудзиками, прибирає в своїй кімнаті, тримає чашку і розчісується, жодних заперечень проти зарахування хлопчика до першого класу не виникло.

Через одинадцять років Коля Кочкуркін отримав атестат зрілості й вирішив продовжувати навчання в Донбаському гірничо-металургійному інституті.

Як розповідає його мама, на вступних іспитах до Колі, який писав диктант, зазвичай затиснувши ручку зубами, підійшла викладачка. «Що це ви, юначе, тут фокусничаєте, — з якимось обуренням звернулася вона до абітурієнта. — Пишіть, як належить, як усі!». Але коли Коля поклав на стіл замість рук протези, обличчя жінки скам’яніло. «Та що ви... Ми б вас звільнили від письмової роботи». На що Коля тихо і спокійно відповів: «Ні, я хочу складати іспит, як усі. Мені не треба поблажливості».

Він уже отримав диплом юриста, але ніде не працює. Безрукий фахівець нікому не потрібний. Микола не шукає співчуття, він шукає роботу, яка допомогла б йому жити повноцінним життям, як його ровесники, заробляти гроші, витрачати їх на те, що допомагає вдосконалювати свою професію. Приміром, купити комп’ютер. На жаль, багато хто цього не розуміє.

Зрозуміла хлопця народний депутат Людмила Кириченко. Дізнавшися про його історію, вона приїхала до Перевальська, щоб не тільки познайомитися з Миколою, а й нагородити його за стійкість і мужність. Коли напередодні візиту депутата до родини Кочкуркіних про її наміри повідомили Тамарі Миколаївні, вона плакала в слухавку і казала: «Хіба таке може бути?..»

Фахівці, котрі приїхали до Перевальська на прохання Людмили Кириченко, під’єднали комп’ютер та навчили Миколу. Робота за комп’ютером дається Миколі нелегко, однак допомагає спілкуватися зі світом. Життя триває...