Колись у ще доаварійній Прип’яті на будинках висіло величезне гасло: «Хай буде атом робітником, а не солдатом». Вибух реактора зробив з нього навіть не солдата — розбійника, який з маніакальною впертістю нищив людей. Природу. Техніку. Віру у витвір розуму. Чорна зірка Чорнобиля на довгі роки затьмарила небо: здавалося, що в ньому раптово погасли інші зірки. Нажахані катастрофою, ми з ностальгією згадували про «печерний» період історії, коли найстрашнішим «солдатом» міг стати камінь, випущений із пращі диким сучасником.
Але навіть найпереляканіші не могли уявити собі життя без благ, подарованих людству цивілізацією. Атомна енергетика, побувавши в заручниках страху, недбальства і, часто, невігластва, повертає собі «первозданне» ім’я. Ми вирішили не заглиблюватися в теорію, а показати процес реабілітації «робітника» на практиці. Дні «Голосу України» на Хмельницькій АЕС стали початковим етапом вивчення теми: як облаштувати реактор, щоб випромінював він не радіоактивний вогонь, а життєдайне світло; чи може атом мирно співіснувати з довкіллям; що може змусити людей, які працюють і живуть поруч з АЕС, довіряти «сусідці» власних дітей. Зрештою, що спонукає їх вірити в не чорну зірку Нетішина.