Його рід живе в Мукачевому вже шістсот років. Походить він із паланківських німців і зі своїх шістдесяти семи літ п’ятдесят віддав цирковому мистецтву. Керує мукачівським народним цирком «Дружба» ще й тепер. А ще Рудольф Лаутнер — хранитель рецептів приготування знаменитої страви — бограч-гуляшу.
«Мої предки варили бограч ще за Ілони Зріні»
А починається його приготування із дванадцяти компонентів, хоча для фірмового «бограч-гуляшу Ілони Зріні» (відомої володарки мукачівського замку «Паланок») треба їх двадцять один. А ще треба чотири години варити його на малому вогні — інакше навіть з цими компонентами вийде просто суп із м’яса, картоплі й тіста. Хвалили цю страву і натовські генерали, коли були на Яворівському полігоні, а один з них подарував кулінарові свій іменний жетон, вилитий зі сплаву цінних металів. Екс-міністр оборони країни Олександр Кузьмук відзначив кулінарну віртуозність Рудольфа Лаутнера іменним годинником. Куштував його знамените творіння й Леонід Кучма під час перебування в місті над Латорицею. А ще Рудольф Лаутнер — неперевершений майстер приготування запеченого поросяти. Навіть цілого кабана! Для цього має спеціальні конструкції і свої родинні секрети. На прохання поділитися ними каже:
— То нашої сім’ї бограч. А рецептів не знаю. Беріть самі, в книжках є. Що вам до нашого? Я вашого нічого не прошу...
Звичайно, на той світ він їх не понесе. Вони вже добре відомі не лише синові, а й навіть онукам Атіллі й Рудольфу.
— Батьки це все записали в зошити, до них своє додали й брати, — каже Руді-бачі (шанобливе звертання до старших. — Авт.). — Нові спеції прийшли, дещо помінялося. Книга товстішає з роками, як історія...
У династії Лаутнерів справами м’ясними переймалися мужчини. Не всі вони ставали кулінарами, але своєрідні кулінарні курси мусили пройти. Рудольфу тринадцятий минало, коли батька й старших братів Бейлу та Дюрі забрали. Тоді до їхньої хати чи не вперше завітав голод. Спочатку все підмели для мадярського фронту, потім — для радянського. Він розробляв відібрану вояками в людей живність і мав з того якийсь шматок. Так і вижили...
— Бограчі тоді варили, — згадує сумовито. — Але не для нас. Спочатку угорським офіцерам, потім —руським. Ми лише слину ковтали, бо в нас не лише продукти, а навіть подушки з хижі забрали...
«А життя варило мене»
У сорок дев’ятому Рудольфа забрали на шахти Донбасу. Без комсомольської путівки і, звичайно, без оркестру. Фабзауч був більше для проформи. Чотири години навчалися, чотири — працювали. Для чотирнадцятирічних це не під силу. Спускали хлопців у шахту — «давать стране угля». За 400-грамову пайку хліба. Не виконав норму — двісті грамів віднімали. Ослаблих змушували змітати з рейок вугілля. Львівські машиністи пошкодували — й поїзд поїхав подалі від вугілля, у напрямку Карпат. Добралися до Львова, а звідти —машиністи-мукачівці підібрали, котрі водили поїзди через перевал. Один з них впізнав геть чорного Рудія в куфайці й сказав, що мама теж вже почорніла від туги за сином... А в горах біля Бескиду червонозоряні прикордонники стояли на чатах. Відловлювали й «фабзайців». Та ризикнув машиніст під страхом в’язниці. Двох вивезених з Донбасу хлоп’ят у вагоні з металевими трубами запхав у нижні. «Тільки тихо!»
Так і приїхали. «Вилазьте!» А як? Із труб тільки п’яти хлоп’ячі стирчать... Витягли. А заціпенілі тільця годі розім’яти. Лише години через дві прийшли до тями.
Сусідка побачила його й до хліва завела. Бо в хаті Рудольфа чекав солдат... Якось минулося. Щоправда, за фабобмундирування купу грошей довелося викласти. Котре бойові шахтарські дружини для дітей своїх одразу вилучили. А навзамін дали два ліві чоботи і подерту куфайку...
— Та зла на них не маю. Бо їх хлібна пайка була на двісті—триста грамів більша. У декого — на всю сім’ю...
Щодо зла, то Руді-бачі не тримає його ні на кого. Бо навіть досить легкого роздратування під час чаклування над бограч-гуляшем і страва смачною не вийде. Її треба готувати з легким і добрим серцем. Не візьметься він готувати й дичину, якщо вона впольована без ліцензії. Цих своїх секретів, на відміну від решти, майстер не приховує. Навіть від заокеанського мільйонера, котрий якось просив продати рецепти за будь-яку ціну. І щоб звести все до жарту, він тоді сказав гостеві: «Давай поміняємося. Я тобі свої рецепти, а ти мені — історію того, як став мільйонером...»
— Тоді розкажіть нам, як стали циркачем, навіть заслуженим працівником культури України.
— Із задоволенням. Бо тут родинних секретів нема. Поселився з нами по сусідству цирковий артист. Якось під час виступу він упав з трапеції й з ареною довелося йому попрощатися назавжди. Але як захоплено оповідав він про незбагненний світ цирку! І розповіді ці так запали в душу, що й моя дорога пролягла на арену. Заснував при міському будинку культури народний цирк. З ним гастролювали в містах — далеких і близьких.
— А бограч-гуляш у Мукачевому варили й до Ілони Зріні, — завершує Руді-бачі. — Прийшов він разом з угорськими племенами й готувався над вогнищами у великих чорних казанах. Проте прижився він у місті саме завдяки героїчній володарці Паланківського замку. Тому й дали ми йому її ім’я. І хоч смакують людям мої боб-левеш, люля-кебаб, шашлики, страви інших народів, а коли з цирком був на Запоріжжі, навчився варити і куліш із пшона, але коронна страва — саме бограч-гуляш. У ньому — велика, щира й тепла любов роду Лаутнерів.
Закарпатська область.
