Там, де Тетерів і скелі

Якщо від Києва проїдете на захід трохи більш як сто кілометрів, потрапите в Коростишів. Біля костьолу побачите пам’ятник людині, яка була власником міста і залишила глибокий слід у його історії. Пам’ятаєте, в Пушкіна є такі рядки:

Йдеться у вірші про вкрай складні відносини Росії і Польщі, а закінчується він оптимістично:

Вірш присвячено графу Олізару (1798—1865 рр.). Він був першим «зарубіжним» поетом, котрий пророчив світову славу «віщому Півночі піїту». Ось лише дві строфи з його поетичного послання «До Пушкіна», написаного «у лісі в скелях» (переклад з польської Валентина Грабовського):

Пушкінське послання було відповіддю на ці рядки. Пам’ятник Густаву Олізару встановлено на відзначення 200-річчя з дня його народження. У місцевому музеї, який займає кілька великих кімнат Будинку культури, почуєте чимало цікавого про цього поета, перекладача, мемуариста, громадського діяча, ім’я якого пов’язане з багатьма найвидатнішими представниками різних країн і народів.

Ось лише кілька штрихів. Те, що Бальзак вінчався з Евеліною Ганською в Бердичеві, знають усі. А кого французький романіст назвав «чарівною, люб’язною і дотепною особою»? Жозефіну Ожаровську, другу дружину Густава. Це її брат абат Віктор Ожаровський освятив той шлюб. А Олізар був свідком на вінчанні.

Учився Густав у Кременецькому ліцеї — одному з найвідоміших навчальних закладів Російської імперії того часу. А серед випускників ліцею — і яскрава зірка польської літератури Юліуш Словацький, який у 1847 написав послання «До графа Густава Олізара».

Зустрівшись з Олізаром у Криму, Адам Міцкевич присвятив йому рядки сонета «Аюдаг», порівнявши з цією скелею.

Після повстання декабристів власник Коростишева потрапив до Петропавловської фортеці, як і його друг Михайло Бестужев-Рюмін, котрому він у своєму маєтку допомагав переховуватися від царських жандармів (через деякий час будуть ще арешт і слідство у Варшаві у справі польського таємного Патріотичного товариства з обмеженням у правах на вільне пересування імперією й довічний секретний нагляд, а 1831 року, коли спалахнуло польське повстаннях, його знову заарештовують і відправляють на примусове проживання у глиб Росії).

З творчим доробком Густава Олізара наші сучасники змогли ознайомитися завдяки поету Валентину Грабовському. Він переклав вірші коростишівського романтика, а житомирське видавництво «М. А. К.» видрукувало їх одразу двома мовами — польською та українською. До того ж значним як для поезії тиражем — тисячу примірників. Дослідники відзначають, що цикл творів любовно-філософської лірики є одним з найкращих у польській поезії періоду романтизму. Навіяні ці вірші нерозділеним коханням до дочки генерала Раєвського Марії, яка віддала руку і серце Волконському і після повстання декабристів відправилася з ним до Сибіру.

Підсумком усього життя Олізара стали його «Мемуари», які, за свідченням житомирського ученого-полоніста Володимира Єршова, передають «звук, запах, колір і смак епохи».

Олізари володіли Коростишевом 308 років. Загалом місту трохи більш як 500 літ. А що було до першої документальної згадки? Світло на це могло б пролити розшифрування назви.

Найдавніша версія: коростами називали кам’яні поховальні урни — в сиву давнину трупи спалювали. Такі пам’ятки давніх часів знаходили на території Коростишева. Коростами, за свідченням науковців, називали також випалені ділянки лісу, а ще — поля з безліччю корчів, чагарників. Житомирський професор Петро Білоус припускає, що назва Коростишева (як і Коростеня та деяких інших населених пунктів) походить від імені язичницького бога Хорса.

1499 року великий князь Литовський подарував село Коростишево своєму воєводі Кмиті (цікаво, що в Коростишівському районі є село Кмитів). 1565 року один з Олізарів викупив село у двоюрідного брата Філона Кмити і влаштував тут свою резиденцію. Відтоді починається «олізарівський» період історії міста. Припадає на нього і охоронна грамота Богдана Хмельницького, і надання місту Магдебурзького права. Представники цього роду залишили після себе міст через Тетерів, великий парк, костьол, а від палацу зосталися тільки колони та дуже оригінальний портик.

Незабаром у центрі Коростишева має з’явитися ще один пам’ятник — шахтарям. Є розпорядження голови облдержадміністрації, оголошено конкурс на кращий проект. Місто було колись шахтарське. Видобуток бурого вугілля тут розпочався 1946 року: спершу шахтним способом, потім розрізами. Та до 1990-го родовище вичерпалося. 

На ліквідацію вугільного комплексу було виділено вісім з половиною мільйона гривень. І треба було працевлаштувати людей — а лише на торфобрикетній фабриці працювало 1200 осіб. Частину приміщень, які можна було використати для інших цілей, перепрофілювали, продали підприємцям. Решту довелося знести. Тепер про колишню шахтарську славу Коростишева нагадує хіба лишень те, що в місті багато пенсіонерів цієї галузі.

Коротка шахтарська історія Коростишева, яка не тривала й півстоліття, нагадує: все, що має закінчитися, обов’язково закінчується...

На жаль, закінчилося й те, що не мало б закінчитися. Коростишів був свого часу містом приладобудівників. На заводі «Електроприлад» працювало раніше дві тисячі осіб. Це вже не секрет: випускали гіроскопи для систем наведення танків, підводних човнів. А крім того, різні товари для населення. Зокрема, любителям рибної ловлі марка цього підприємства відома, бо купували виготовлені тут спінінгові котушки.

— Тепер тут залишилося всього з півсотні працівників, — повідомив заступник міського голови Володимир Нетеса. — Токарні та інші роботи на замовлення виконує механічний цех. Пробують налагодити випуск побутових електричних насосів для населення, але надто велика конкуренція.

От і виходить, що нині чи не найбільше доходів дає... адмінприміщення, здане в оренду підприємцям.

Граф Олізар не лише вірші писав та з різними знаменитостями дружив. 1828 року він запросив до маєтку німців — заснувати суконну мануфактуру. Потім чехів, щоб навчили вирощувати хміль. У 40-х роках позаминулого століття привіз італійців, аби навчили обробляти камінь. До революції тут було чимало виробництв, про які тепер можна довідатися хіба в музеї, де нині експонується їх продукція. Славилося місто, наприклад, своїми сірниками.

Не пощастило заснованій Олізаром текстильній галузі. Підприємство, яке спеціалізувалося на виготовленні ковдр для армії, працює тепер, за даними міськвиконкому, всього на 10 відсотків — тчуть килимки під ноги. Паперова фабрика, після того як її викупила команда з іншого регіону України, не працює. Нові власники переоснащують інші підприємства такого профілю, а до Коростишева ще руки не дійшли. Усього лиш відсотків на 15 використовуються потужності заводу продтоварів, який славився раніше своїм майонезом. Та не витримав він конкуренції підприємств з інших областей, які завалили Житомирщину своєю продукцією.

То чим займаються тепер жителі міста? 18 підприємств спеціалізуються на переробці деревини. Адже довкола ліси, а це ще й роздолля для тих, хто любить гриби та ягоди.

Та головний доход у бюджет міста дає камінь. Робота високооплачувана, принаймні, за мірками Житомирщини. Фрезерувальники заробляють до тисячі гривень, полірувальники майже 600. Всі підприємства, які займалися цим у радянські часи, можна було на пальцях перерахувати.

— Тепер зареєстровано 438 юридичних осіб, які спеціалізуються на обробці каменю, — вразив цифрою заступник міського голови Володимир Нетеса. —Найбільші — то державне підприємство «Коростишівський гранітний завод» і гранкар’єр, який є обласною комунальною власністю. Серед інших виділяється україно-іспанське СП «Іскор». Зарубіжні партнери вклали в нього 110 тисяч доларів. А приїхали, щоб поцікавитися, як ідуть справи, через десять років. Інші підприємства невеликі.

Звичайно, місцеві кар’єри і не змогли б видобути стільки блоків габро та лабрадориту, щоб вистачило для всіх тих МП і ТОВ. Тому чимало сировини завозять з іншого району. А готова продукція — це переважно надмогильні пам’ятники. Тут мимоволі схилишся до думки, що найточніша версія походження назви міста саме та, що пов’язана з ритуальним каменем...

Тепер зрозуміло, чому в місті не переживають, де взяти гроші на пам’ятник шахтарям? Тут є кому виготовити його на громадських засадах. Є такі самородки, як Віталій Рожик. Це він головний співавтор пам’ятника Івану Франку, встановленого біля місцевого педучилища — одного з найстаріших в Україні. Це він подарував місту пам’ятник Густаву Олізару.

Житомирська область.