Професор Олександр Никоненко: «Богу потрібні душі, а не органи»

До трансплантації донорського серця Олександр Никоненко йшов майже 40 років. За ці роки хірург виконав близько 10 тисяч операцій.

Кажуть, у кожної людини є свої двері в майбутнє. Зумієш потрапити в них — знайдеш себе, знайдеш застосування своєму талантові.

— У мене не було проблем з вибором професії, —відзначив Олександр Семенович. — У нашому роду всі медики. Після закінчення Рязанського медінституту мене направили хірургом до Шиловської районної лікарні, де я відразу потрапив, можна сказати, в екстремальну ситуацію. Адже тоді інтернатури як такої взагалі не було, а завідувач хірургічного відділення — мій перший наставник Іван Микитович Макаров — через два дні заявив, що йде у відпустку...

З третього курсу я постійно ходив на чергування, і оперувати доводилось. Та одна справа, коли за спиною — той, хто відповідає за тебе, і зовсім інша, коли за все відповідаєш ти сам. Щоправда, поряд працювали досвідчені операційні сестри... З їх допомогою я і зробив свої перші, хай не дуже складні, але самостійні операції. Серйозніші опановував уже під керівництвом Івана Микитовича.

Два роки Никоненко оперував у Шилівській райлікарні. За його словами, це була добра школа для хірурга-початківця. Після її закінчення Олександра Семеновича прийняли до аспірантури при Рязанському медінституті. І сьогодні Никоненко із вдячністю згадує настанови професора Бориса Павловича Кирилова, спільну роботу з досвідченим хірургом Валентином Оксентійовичем Лисенком, з яким, до речі, виконав свої перші операції на серці.

Сьогодні ім’я заслуженого діяча науки і техніки, лауреата Державної премії, доктора медичних наук Олександра Никоненка відоме не лише в Україні. Майже 20 років він очолює кафедру шпитальної хірургії Запорізького медуніверситету. За ці роки клініка шпитальної хірургії перетворилася на багатопрофільний хірургічний центр, де виконано тисячі найскладніших операцій.

Колись Олександр Семенович тільки мріяв про це. Його прагнення після переїзду до Запоріжжя підтримав колишній ректор медуніверситету академік Анатолій Візир.

— Не без участі спонсорів — провідних промислових підприємств Запоріжжя — ми створили сучасну матеріально-технічну базу, — каже кардіохірург. —Звісно, будь-яке, навіть найефективніше обладнання без фахівців ще нічого не варте. І ми таких професіоналів підготували. Вони — головний скарб нашого центру. Підготовка кадрів була, мабуть, найскладнішим етапом у його становленні. Проте ця робота виправдала себе.

17 жовтня 1992 року запорізькі медики вперше виконали операцію з трансплантації нирки.

— Для нас ця операція стала якоюсь мірою несподіваною, — поділився Олександр Никоненко. — Ні-ні, ми до неї вже були готові. Проте тоді ми планували лише виконати забір нирки і надіслати її до Києва. Але в ті дні була нельотна погода. Донорська нирка могла просто пропасти. А вона за імунологічними ознаками добре підходила одній з наших хворих. І ми розпочали трансплантацію. Пам’ятаю, операційна була переповнена — багатьом хотілося подивитися, як це робиться. І коли сеча почала виділятися, усі дивувалися. Як? Здавалось би, мертва нирка, взята у донора і вживлена в організм, працює! Минуло вже майже 11 років, прооперована живе й нормально почувається...

З самого початку створення центру трансплантації професор О. Никоненко розраховував після опанування пересадки нирки перейти до наступних етапів —трансплантації печінки, підшлункової залози, серця. І нині центр здатен працювати в такому режимі. Зроблено 360 трансплантацій нирки, одна пересадка водночас підшлункової залози і нирки, 8 трансплантацій печінки...

Так, у Запорізькому центрі трансплантації вперше в Україні успішно проведено не лише операцію з пересадки серця, а й трансплантацію печінки. Сьогодні таких операцій в інших регіонах поки що не роблять. А запорізькі медики, як повідомив Олександр Семенович, уже готуються до нових незвичайних операцій. Закуплено спеціальний ультразвуковий апарат для безкровної резекції печінки, котрий дасть змогу виконувати трансплантацію частини печінки від живого родича.

— Ми з колегою два тижні працювали в центрі трансплантації в Кіото з хірургом, який уже виконав 450 таких операцій, — наголосив Никоненко. — В Японії діє національна програма допомоги дітям, що страждають на атрезію — вроджену непрохідність жовчних шляхів. У перші місяці життя дитині роблять життєрятувальну операцію, щоб жовч відтікала з печінки. А у віці старше 3 років виконують пересадку частини печінки від батька чи матері. У Японії це стандартне лікування такої групи хворих. Нам показували десятирічних дітлахів, котрі навіть не знають, що у них частина донорської печінки. Вона виростає до нормальних розмірів і повністю виконує потрібну функцію. Ми брали участь у п’яти таких операціях. Вирішили запровадити цей метод в нашій клініці. Потреба в таких операціях дуже велика.

Трансплантологи стверджують, що виконати операцію з пересадки органів — півділа. Дуже важливо правильно провести післяопераційний період. Ми можемо пишатися, що в Запоріжжі на базі обласної лікарні, клініки шпитальної хірургії медуніверситету підготовлено групу фахівців, котрі сьогодні можуть виконувати будь-яку трансплантацію. І до пересадки серця вони були готові.

Перші симптоми хвороби Володимир Масалов почав відчувати в лютому минулого року, а в серпні вже мав першу групу інвалідності. До операції він чотири місяці провів у відділенні обласної клінічної лікарні. Спочатку лікарі планували зробити Володимиру операцію на серці. Проте хвороба прогресувала. Найменше зменшення медикаментозної терапії відразу призводило до погіршення стану здоров’я. Повернути згасаючого хворого до життя могла тільки пересадка донорського серця. Технічно складну операцію проводили в кілька етапів. Спочатку трансплантологи здійснили забір донорського серця і двох нирок. (Донор, який загинув в автокатастрофі, продовжив життя не лише Масалову, а й ще двом хворим).

На трансплантацію серця відводилося шість годин. Операційна бригада під’єднала серце до кровообігу через три години з моменту забору його в донора. На всю операцію пішло не більш як чотири години.

Українські кардіохірурги виявили велику зацікавленість трансплантацією донорського серця в Запоріжжі. Станом запорізького пацієнта щодня цікавилися фахівці Київського інституту хірургії і трансплантації. Імунологи інституту серцево-судинної хірургії приїхали допомогти своїми методиками у проведенні імунологічного моніторингу хворого. Адже було дуже важливо, щоб серце донора подолало імунний бар’єр в організмі пацієнта. До речі, і надалі Володимиру доведеться приймати імунодепресанти. Людей, що перенесли трансплантацію, а їх у регіоні більш як 90 осіб, гарантовано забезпечують потрібними імунодепресантами безплатно, за рахунок облздороввідділу. Та лихо в тому, що багато централізованих закупок, які має робити Міністерство охорони здоров’я, дедалі частіше перекладають на місцевий бюджет.

На 13-й день після операції Володимир Масалов уже вставав і самостійно приймав їжу. Через три тижні поправився на п’ять кілограмів.

— У нього немає навіть найменших ознак серцевої недостатності, — з гордістю повідомив Олександр Семенович.

Ми говорили про зміни останніх років, подолання багатьох старих стереотипів.

— Наша медицина, якщо хочете, ідеологія медиків залишилися в тій країні, якої вже немає, — наголосив Никоненко. — Є країна з ринковими відносинами. А медицина... невідомо яка. Звідси і всі її біди. Хоча в усьому світі медицина — найрентабельніша галузь, якщо вже говорити про ринкові відносини. І в медицину там, за кордоном, вкладають гроші, щоб заробити. А я сьогодні до всіх простягаю руку, щоб нам допомогли. Ну й що? Сьогодні допоможуть. А завтра? Медицина має сама заробляти. Ви пройдіть по лікарні, подивіться, в яких умовах перебувають хворі. Навіть помитися немає де. Дріб’язкова побутова проблема? А якщо копнути глибше? Ось, здавалось би, лікар — значима у суспільстві постать. На жаль, ця значимість нічим не підтверджується. Треба дуже любити свою професію, щоби брати участь у таких операціях. Ми взяли донорське серце, а воно таке холодне, стиснуте... Під’єднали. Почало зігріватися. Працює! Для наших людей це взагалі незвичайне явище, хоча трансплантацію в багатьох країнах вже давно поставлено на потік.

У розмові Олександр Семенович торкнувся і психологічного чинника трансплантації. З’ясовується, після пересадки того чи того органу пацієнти зазвичай дізнаються все про свого донора, ставлять свічки за упокій у церкві, відзначають день народження донора, підтримують стосунки з його родичами. Володимир, як повідомив Никоненко, теж планує з’їздити до батьків донора, подякувати, що дали дозвіл на пересадку серця. А ще він мріє після остаточного видужання взяти участь в Олімпійських іграх людей з пересадженими органами. У молодості Масалов займався стрільбою з лука, можливо, цей вид спорту він і вибере. Позаторік майстер з велоспорту з Луганська, якому в Запорізькому центрі трансплантації пересадили нирку, брав участь у таких Олімпійських іграх і посів четверте місце. На відкритті ігор він ішов з прапором України. Один. В інших командах було і по 50, і по 100 осіб. Після першої успішно проведеної в Україні операції з пересадки донорського серця з’явилася думка, що, мовляв, у бідній державі такі поодинокі операції не потрібні. Професор Олександр Никоненко категорично з цим не згоден. І не лише тому, що імідж країни визначається ще й рівнем розвитку в ній трансплантації. Власне, за яким правом хтось береться вирішувати — жити людині чи померти? Справді, такі операції дорого коштують. Людей лякають потрібні для них суми. Але вони не йдуть в жодне порівняння зі світовими цінами. Витрати з трансплантації донорського серця Масалову, які, до речі, взяв на себе облздороввідділ, становлять усього кілька тисяч гривень. За кордоном вартість такої операції — кількасот тисяч доларів. Праця зарубіжних фахівців поціновується дуже високо. Наші працюють за звичайну зарплату. Ще й тому вартість таких операцій для наших хворих мізерна. Інша річ, що у багатьох і цих грошей немає.

— Трансплантація серця дорожча звичайної операції на серці тільки на ту додаткову терапію, котру хворий одержує при пересадці печінки чи нирки, — пояснив Олександр Семенович. — У нашому центрі проведено кілька тисяч операцій на серці. Технічно вони складніші, ніж трансплантація. І треба йти до того, щоб такі операції робили не лише в нас. Те, що зроблено в Запоріжжі, має бути не видатною подією, а прикладом для решти. В Україні трансплантація може стати стандартним методом лікування. Якщо, звісно, наше суспільство буде готове до цього.

Сьогодні важко хворі люди з різних регіонів України вже звертаються до Запорізького центру трансплантації з проханням пересадити їм донорське серце. Такі звернення запорізькі трансплантологи одержували і раніше, коли вперше опанували пересадку нирки, а потім і печінки. Проте тоді до центру могли приймати хворих лише з місцевою пропискою. Через це деякі з них навіть спеціально купували собі якесь житло поблизу Запоріжжя. Нині в центрі трансплантації готові поставити операцію з пересадки серця на потік. Та тепер виникла інша проблема — пошук донора. Никоненко вважає, що спричинена вона недосконалістю Закону «Про трансплантацію».

— Народні депутати внесли до нього поправку, згідно з якою забір органів у померлого можливий тільки з дозволу його родичів, — зазначив Олександр Семенович. — Ця умова, від якої в цивілізованих країнах уже відмовилися, для нас стала такою, якої практично не можна дотримати. Часто за дві-три години, що є у нашому розпорядженні, не можна знайти родичів пацієнта, котрий надійшов до нас з важкими, смертельними травмами. Навіть знаючи його прізвище. Якщо ж ми знаходимо родичів, як їх про це запитувати? Помирає близька людина, а її родич має думати про те, щоби допомогти комусь, кого він узагалі не знає. А як лікарю?! Він має у цей час сказати: «Дозвольте, щоб ми забрали органи. Так, серце ще працює, але мозок уже загинув...» Це так складно сказати!

Один донор може врятувати не менш як п’ять людських життів.

— Якщо серце ще працює, переконані, що людина жива, — продовжує Никоненко. — Багато хто просто не підготовлений до такого запитання. Як, власне, і наша громадськість. Не ображайтесь, але й ваші колеги доклали до цього руку. Інколи такі історії придумують! Мовляв, органи забирають і продають за кордон. Абсурд! Але все це так чи інак витискає із свідомості людей нормальне ставлення до трансплантації. А це —ставлення людини до людини. Воно має грунтуватися на гуманних принципах. Поки що в нашому суспільстві таке не часто зустрічається.

З ухваленням 1999 року Закону «Про трансплантацію» можливість надання допомоги хворим, які гостро потребують пересадки органів та інших анатомічних матеріалів людини, різко скоротилася. Наприклад, якщо раніше Запорізький центр трансплантації здійснював близько 50 пересадок нирки в рік, то минулого — лише 14.

— Так, у нас донорів багато, — погодився Олександр Семенович. — На жаль, дуже часто до нас прибувають люди з травмами чи хворобами, які несумісні з життям. Проте... Для того, щоб трансплантація стала стандартним методом лікування, треба до цього підготувати наше суспільство. Багато хто з нас до пересадки донорських органів ставиться негативно. І, звісно, є деякі економічні питання. Адже це дорогі операції. Ми повинні ще й економічно обгрунтувати, що ті операції, які в усьому світі стали провідними в лікуванні патологій, виправдані. Так, підраховано, що пересадити нирку дешевше, ніж багато років тримати хворого на гемодіалізі. А в нас тільки у відділенні хронічного гемодіалізу більш як 100 хворих чекають на пересадку нирки.

В Австрії я був присутній на консиліумі лікарів, котрі констатували смерть мозку пацієнта. Його органи були використані для врятування інших хворих. Там це й церква підтримує. Богу потрібні душі, а не органи. Сьогодні трансплантація розвивається у всьому світі. Ось лише в Україні... Ми, лікарі, не вперше порушуємо це питання, та нічого не міняється. А доречними були б і державні соціальні програми, що забезпечували б розвиток високих медичних технологій, зокрема і трансплантології.

 

Запоріжжя.