Мене переконали, що зовсім не обов’язково йти до знайомого лікаря, щоб вирвати зуба. «Іди! — напучував мене родич-медик. — У будь-якій поліклініці завжди працюють гарні й досвідчені лікарі». І я пішла.
Сорок гривень — гроші, та зуба видалити все одно треба. Лікар-чоловік збентежив мене запитанням про те, якими ліками мене знеболювати. Мені було все одно, головне, щоб не боляче. За шприц і знеболююче довелося заплатити окремо. Нарешті мені зробили укол, і лікар почав готувати інструмент. Я йому тихенько сказала, що не відчуваю, щоб у мене в роті щось заморозилось. Стоматолог якось підозріло подивився, і я зрозуміла, що мене прийняли за звичайну істеричку у стоматологічному кріслі: «Відкривайте рота!». Я наче зомбі підкорилася наказу і, відчувши нелюдський біль, закричала. Лікар, не звертаючи уваги на мої сльози і зойки, продовжував свою криваву справу. Зрозумівши, що порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих, я з усієї сили ногами відштовхнула мордувальника від себе. Він ударився головою об стіну і ображено гарикнув: «Що ви тут виробляєте?» І тут зі мною сталася справжня істерика. Тоді виривач зубів стишив оберти і невдоволено сказав: «Треба було відразу сказати, що ви не переносите болю. Давайте зробимо ще один укол, сильнішими ліками». Ковтаючи кров і сльози, я заплатила ще за одну ін’єкцію і через десять хвилин залишила чудову районну платну поліклініку без 80 гривень і зуба.
