Якось у редакції постало нагальне питання висвітлити роботу деяких прикарпатських підприємств та фермерів. Тож до Івано-Франківська було змобілізовано журналістський десант. З Києва редакційним автомобілем виїхали Людмила Коханець, фотокор Сергій Ковальчук і я. Зі Львова — рейсовим автобусом Оксана Теленчі. Наші шляхи перетнулися на Івано-Франківському шиферному заводі, у готелі якого ми поселилися і який став головним об’єктом нашого дослідження.
Опускаю розповідь про роботу нашої бригади, яка потім вилилася в кілька публікацій з Прикарпаття. Розповім лише про курйозний випадок, який трапився зі мною і Сергієм Ковальчуком.
Один із фермерів вирішив пригостити нас продукцією свого підприємства — копченими курячими крильцями. Трапеза відбулася в колибі. Відомо, що рибу, птицю і молодицю треба брати руками. Цю аксіому щодо птиці ми змушені були дотримуватися чітко, бо на столі, окрім чарок, фужерів, великої тарілки для кісток, жодних столових приборів не було. Коли крилець залишилася третина, офіціант поставив перед кожним з нас піалу з водою і часточкою лимона. Дівчата були захоплені розмовою з господарем, тож не помітили нового доважка на столі. Зате я і Ковальчук перезирнулися: що за нова страва — вода з лимоном. Бідненька, бідова якась на вигляд. А на смак? Чи, можливо, то якась приправа до крилець, яку забули своєчасно подати? Ще мить і ми б скуштували невідому для нас страву. Але наші коливання своєчасно помітив фермер і зі словами: «Не ви перші, не ви останні. Хто питає, той не блукає», — засунув пальці у свою піалу і почав демонстративно їх споліскувати. Ага, зрозуміло, — то не приправа. Конфузу не сталося. Як кажуть, вік живи — вік учись.
