Українська історія:традиції та сучасність

— На жаль, мушу погодитися, що плаксиві версії минулого України домінують. Мало того — вони майже всеохопні. Взагалі, визначальною рисою, яка характеризує нашу культуру, є концентрація на так званій «самсонівській» версії минулого України — із перманентним рванням нею кайданів і т. д., яка пояснюється усталеною практикою міряння історичних сюжетів із суто народницьких позицій. Тим самим династично-аристократичне, в основі своїй глибоко оптимістичне начало, пов’язане із зусиллями володарів, суверенів, князів, гетьманів подолати руїнництво, анархізм, хаос та впровадити якусь об’єднавчу ідею, віддається Росії, Польщі, Австрії, але аж ніяк не Україні.

Щодо реальних харизматичних постатей, то я не обмежував би цей стрижень героїчних державотворчих сюжетів нашої історії лише постаттю Сагайдачного. Адже, крім Сагайдачного, ми мали кількох реальних історичних героїв, які могли б послужити досвідом успішного державотворення «згори» не лише за княжої чи княжо-королівської доби, коли династична традиція як така тривала неперервно, а і за доби гетьманської. Насамперед це тріада — Петро Сагайдачний, Дмитро Вишневецький та Богдан Хмельницький. Чому саме вони? Бо Вишневецький, як ви знаєте, був засновником козацької твердині на Хортиці, Хмельницький заснував Гетьманську державу XVІІ—XVІІІ століття (Перший Гетьманат), а Петро Сагайдачний був не лише знаменитим полководцем, стратегом, а й державним діячем, який був безпосередньо причетний до утвердження України і стояв коло витоків держави Богдана Хмельницького.

Тож присвячена саме цим трьом постатям базована на історичних фактах сценаристична, кінопрокатна, літературна трилогія могла б відіграти в новітній українській історії не меншу об’єднавчу роль, ніж та, яку відіграла свого часу для згуртування польської нації відома трилогія Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем». І не лише тому, що Сагайдачний, Вишневецький чи Хмельницький шукали свої витоки в Київській Русі (а сам Київ, між іншим, набагато старший за Польщу), а й тому, що такі сюжети закладають дуже серйозні традиції показу минулого шляхом державотворення «згори». У тій самій Польщі чи, скажімо, в Росії, ці традиції активно функціонують і в наш час, свідченням чого є недавно відзняті фільми «Вогнем і мечем» Єжі Гофмана та «Романовы —венценосная семья» Гліба Панфілова. Вони ефективно реанімують у масовій свідомості поняття честі й обов’язку, звитяги й жертовності в ім’я батьківщини. На жаль, в Україні досі немає жодного такого фільму і, відповідно, жодного сценарію до нього.

— Так, у цьому випадку я порушив хронологічний принцип, до того ж зробив це свідомо. На мою думку, виправляти ситуацію плаксивого минулого слід насамперед з відтворення образу, який своєю реальною діяльністю долав би численні зомбуючі стереотипи, що панують в українському суспільстві. Крім того, образ Вишневецького надто віддалений і надто забутий, щоб починати трилогію саме з нього. Натомість Сагайдачний зможе, до певної міри, реанімувати Вишневецького, нагадати його широкій громадськості. З Хмельницького я теж не волів би починати без попереднього історичного фундаменту, закладеного насамперед Сагайдачним і тим же Вишневецьким. Хмельницький — настільки контроверсійна постать, що без цього фундаменту просто неможливо його зрозуміти до кінця. Крім того, цей образ не підходить і з суто технічних причин — унаслідок сприймання його в нинішній ситуації як контробразу фільму «Вогнем і мечем» з Богданом Ступкою в головній ролі. І таке сприймання на контроверсії, без попереднього фундаменту може відіграти навіть негативну роль. Ну і, нарешті, останнє міркування — саме Сагайдачний, на відміну від Хмельницького чи Вишневецького, вже самою своєю постаттю втілює ідею соборної України. Сагайдачний — це природний галицький український шляхтич, який став наддніпрянським і запорозьким гетьманом. І це дуже важливо.

— Значення реліквій в історії народу величезне, тому повернення їх — життєво необхідна річ, бо і без традиції, і без реліквій нації немає. Скажімо, в 1997—1998 роках я працював гостем-професором в Японії, і перше, що мені показали в Токіо, — це музей імператорської влади, музей династичних імператорів, імператорський палац і священні реліквії Японії. Ці реліквії насамперед пов’язані з імператором Японії та символом імператорської влади, вони підтримують та освячують японську династичну лінію і мають сакральне значення. Особливе ж значення мають божественні регалії імператорського дому. Їх три. Це підвіски з дорогоцінного каменю — яшми, які означали милосердя імператора. Друге — дзеркало, яке має значення справедливості. І, нарешті, — меч. Він передається від покоління до покоління і означає хоробрість та мужність. Ці регалії (мені не раз на цьому наголошували, і я це добре запам’ятав, засвоїв та оцінив, порівнявши з нашою історією) могли діяти лише в нерозривній єдності і в своїй тріаді були й залишаються ідеалом японської держави. Ідеалом, який скріплює династію й об’єднує кожного японця навколо свого імператора.

Щодо наших регалій, то ситуація тут більш ніж прикра. Недавно виставляли у Львові меч Сагайдачного, який тепер перебуває в Польщі. Прапор Хмельницького — у Швеції, шабля та булава Хмельницького — у Польщі, кухоль — у Росії. Всім відомо, що запорозькі клейноди лежать у запасниках Ермітажу. По всьому світу розкидані наші цінності, і я достеменно навіть не впевнений, чи той самий меч Сагайдачного з Польщі справді належав Сагайдачному. Документів, які це засвідчували б, немає. Загалом постає цілий комплекс невирішених питань. По-перше, реліквії розпорошені, по-друге — не всі верифіковані (тобто не всі забезпечені документацією), по-третє, вони належно не систематизовані.

— Я довго розмірковував над цим. Звісно, мала б бути гетьманська шабля, але не проста шабля, а насамперед освячена перемогами. Принаймні той самий Сагайдачний провів 60 боїв на суші й на морі і жодного не програв. Це безпрецедентний випадок у нашій історії, та й у світі таких полководців небагато набереться. Хмельницький провів дев’ять битв, програв під Берестечком, але теж був сильним полководцем і стратегом. Тобто шаблі Хмельницького чи Сагайдачного, якби їх було віднайдено, стали б не лише символом перемоги, а й символом хоробрості, звитяги і мужності — як і в Японії.

Друге — булава. Це не лише символ влади в Україні, це ще й символ династії. Богдан Хмельницький, як відомо, передав булаву своєму синові Юрію (Георгію) Хмельницькому, і саме булаву він вважав сакральним, священним символом передачі влади від батька до сина, що цементує, безперечно, всі народи, які жили і продовжують жити в умовах династії.

Звісно — прапор. Чи то прапор Хмельницького, чи то прапор часів Київської Русі, чи то прапори полків, чи прапор козацького флоту, який штурмував і Трапезунд, і Кафу, і Стамбул, — усі вони несуть глибоке змістове навантаження. Тобто в цій тріаді священних регалій України я бачу прапор, булаву і шаблю. Можна, звісно, розмірковувати про одяг гетьманів — скажімо, традиційну гетьманську шапку, яка відрізняється від усіх інших атрибутів королівської чи царської влади. Можна говорити і про корону, хоч це вже інший сюжет — княжо-королівський, — але і вона має свої континуїтетні етапи в історії українського державотворення.

— Не зовсім погоджуся з вами щодо неперервної династичності, бо якби вона була неперервною, то ми не мали б таких провалів в історії, коли нація й держава розходилися. Але постійне прагнення зберігати цей династичний принцип правління і за часів Київської Русі, Галицько-Волинської Русі, і за часів гетьманів (і Розумовський, і Мазепа, і Хмельницький, і Скоропадський, і Самойлович намагалися встановити династичне гетьманське правління), безперечно, було. Я вже не кажу, що династичні претензії мали і робили певні кроки до їх втілення австрійські монархи; відома постать того часу — архікнязь Вільгельм Габсбург «Вишиваний», який мав великий пієтет до України, ходив у вишитій сорочці і навіть писав вірші українською мовою. Це теж династичні сюжети — трохи іншого ґатунку.

— Я не думаю, що він свідомо замовчується. Просто його належно не розроблено, оскільки є теорія державна, і є теорія династична. Як засвідчує всесвітня історія, досягти успіху в династичній боротьбі значно важче, ніж просто у державотворенні. Тому в нас, в Україні, і перемагали в династичних змаганнях лише одиниці. Повторюся: це був Хмельницький, який передав династичну владу синові, і Скоропадський, котрий у 1918 році спромігся реставрувати династію Скоропадських (його прапрапрадід свого часу гетьманував в Україні) і на вісім місяців відновив традиційну форму української державності — гетьманську. Інші так і не зуміли. І, здається, в «Хронології» я достатньо чітко пояснив, чому так сталося. До всього є безліч причин методологічного, концептуального та іншого ґатунку, оскільки династична історія — це державотворення «згори». А державотворення «згори» зазвичай узурпували для себе інші історії — російська, польська, австрійська — але аж ніяк не українська, яка завжди мала грати у державотворення «знизу». На жаль...

— Ні, не перша. У 20-х роках минулого століття ця ідея зародилася в Галичині. Її натхненниками були відомий публіцист і журналіст Осип Назарук та митрополит Андрей Шептицький. Вони разом зрозуміли необхідність створення династичної хронології України. Але ні Шептицький, як пастир і як церковний діяч, ані Назарук, як публіцист і журналіст, не були фаховими істориками. Тому 1926 року Назарук звернувся (з відома Шептицького чи ні — невідомо, принаймні в мене немає документальних підтверджень цього) до В’ячеслава Липинського — єдиної людини, яка могла тоді створити династичну версію української історії, зокрема — хронологію. Липинський погодився, але так і не завершив справи. Він написав лише півсторінки, і на цьому все закінчилося. Ймовірно, Липинський тоді вже хворів на туберкульоз, але, на моє переконання, тут був цілий комплекс причин. Усе-таки Липинський —поляк за національністю й римо-католик за віросповіданням. Тобто попри щире зацікавлення і вболівання за українську справу його специфічне світосприймання не дало змоги йому охопити цілісно всієї історії України саме в династичному ракурсі. Тому Липинський цю ідею полишив і династичної хронології та історії не створив.

— Так, безперечно, Британія — взірцева монархічна держава, котра з XІІ століття має Велику хартію вольностей, декілька династій, одна з яких править і досі. Особисто я отримав запрошення від Голови Верховної Ради взяти участь у цій поїздці та виступити з лекцією в одному з британських університетів саме на тему україно-англійських стосунків, зокрема і династичних. Ці сюжети розроблені в моїй династичній хронології. Вони стосуються, по-перше, Володимира Мономаха, який, одружившись із Гідою, донькою останнього англосаксонського короля Гаральда, у такий спосіб зберіг династичну харизму останньої корінної династії після завоювання Англії герцогом Нормандським Вільгельмом І Завойовником. По-друге, це сюжети з Богданом Хмельницьким та Олівером Кромвелем, їхнє листування і подальші намагання Хмельницького встановити в Україні династію. По-третє — Другий Гетьманат Павла Скоропадського. У 1937—1938 роках Гетьман відправив свого єдиного сина, престолонаслідника, гетьманича Данила Скоропадського до Англії, де той перебував аж до своєї смерті. Українські монархісти мали тут і свій часопис «Іnvestіgator», і проводили цікаву пропагандистську та іншу інтелектуальну роботу, яка не минула безслідно. Про всі ці сюжети я збираюся говорити під час своєї лекції.

Щодо кроків, то українська історична наука має насамперед відновити і створити історіософію своєї та світової історії у їхній діалектиці від давньої доби до сьогодення. Адже Україна має дуже давню, дуже насичену історію, яка впливала — безпосередньо чи опосередковано — на весь світ. Завдання полягає в тому, щоб цю діалектику віднайти й відстежити в тих наскрізних моментах, де її ще не віднайдено, а далі з’єднати все це воєдино й відшукати спосіб, яким чином змусити світову історію повернутися до нормального та належного сприймання України.