Струнне тріо виконувало класику. Віолончель, скрипка, альт. Дівчата — студентки консерваторії — грали сумної. Звуки музики у вечірньому переході якнайкраще лягали на побачене кілька годин перед тим у місті, вулицями якого не ходить ніхто. У цьому місті не працюють магазини, школи, палаци культури. Там не працює нічого й нічого не може працювати — там ніхто не живе. Це місто — Прип’ять. У панночок, музика яких нагадувала те примарне місто, цей топонім жодних асоціацій не викликав. Вони не знають про існування міста, вони вважають, що Прип’ять — то лише річка, яка впадає у Дніпро. Можливо, це щастя. І жити, не знаючи про існування цього міста, напевне, набагато простіше. На жаль, воно існує. І уособлює собою чи не найстрашніше лихо в історії нашої країни. Лихо, котре прийшло в якусь мить і залишилося з нами назавжди.
Для цілковитого знезараження забрудненої території потрібні століття. Навіть мінімальний контроль за ситуацією потребує чималих коштів. З моменту аварії радіаційна обстановка в зоні поліпшилася більш як у сто разів. Але це не означає, що загроза минула. У районі станції — десь із вісімсот траншей, у яких протягом 1986—87 років було поховано все, що зібрали навколо, навіть «рудий ліс». Багато із траншей тепер підтоплені, так само, як і фундаменти й деякі конструкції під саркофагом. За словами начальника відділу екології і охорони праці адміністрації зони відчуження Олександра Усаєва, води ці належать до категорії радіоактивних відходів. Мільйони кубометрів радіоактивних відходів, які поступово рухаються у бік Прип’яті. Поки що, слава Богу, як запевнив Олександр Таржимович, реальної загрози нема, але навряд чи розв’язання питання відбудеться само собою. Наданих бюджетних коштів ледве вистачає на моніторинг, при цьому дуже посередній, ситуації з підземними водами.
Проблем, як то кажуть, хоч відбавляй. А грошей для їх розв’язання, м’яко кажучи, мало. Намагалися заробляти, продаючи металобрухт. У зоні його чимало і не весь він являє загрозу, до того ж, як запевняють фахівці, більшу частину забрудненого брухту після дезактивації можна використовувати. Та, на жаль, психологія багатьох наших підприємців практично не відрізняється від психології мародерів, котрі грабували прип’ятські квартири у вісімдесяті. Те саме нехтування небезпекою, те саме наплювацьке ставлення до здоров’я і власного, і інших людей. Більшості з тих, майже двадцятилітньої давнини, «старателів» уже немає серед живих, а килими, вивезені ними, на жаль, іще десь висять.
Розмови останнім часом про те, що із зони інтенсивно вивозять металобрухт, що на майданчиках відстою забрудненої техніки чимдуж ріжуть вертольоти, мають під собою цілком реальний грунт. За словами Олександра Усаєва, один із двох майданчиків біля села Розсоха, де зберігалися вертольоти, що літали 1986 року над зруйнованим реактором, припинив своє існування. Нині всю вертолітну техніку вже розібрали. Все, що можна було дезактивувати, реалізовано. Решту буде поховано. Залишки автотехніки для заощадження коштів переведено в інше місце. Попри систему дозиметричного контролю, факти вивезення «брудного» металу були непоодинокі. Оскільки навіть позбавлення ліцензії фірм-порушників не зупиняло не надто совісних підприємців, адміністрація зони відчуження прийняла рішення: всі приватні фірми, що вивозили металобрухт, із зони вивести. Нині це робитиме лише державне підприємство «Комплекс».
Але це не означає, що радіоактивний брухт із зони більше не вивозять. Тепер багато хто із мешканців населених пунктів, які межують із зоною, робить це нелегально. Самодіяльних «сталкерів» ловлять, судять, але це нікого не зупиняє. Цуплять регулярно, раз у раз знаходячи нові способи і шляхи вивезення.
Ми звикли до дат. Ми звикаємо до офіційних заходів —мітингів, промов, покладання вінків, вшанувань і нагороджень, які їх супроводжують. І поступово в нашій свідомості чергова річниця катастрофи, завдяки зовнішнім атрибутам, зливається з подібними акціями. І ми починаємо припускатися мовних помилок. На мітингу, присвяченому п’ятнадцятій річниці аварії на ЧАЕС, один із промовців назвав те, що відбувається, святом. Зовсім недавно одна із леді, котрі носять на плечах погони, сказала, що «до свята» отримає чергове звання. Мадам можна привітати з просуванням службовими сходами, але, погодьтеся, формулювання ріже вухо. Навіть людям, не причетним безпосередньо до тих трагічних подій і важкої небезпечної праці з ліквідації наслідків найбільшої техногенної катастрофи в історії людства. А що вже казати про тих, хто прямо пов’язаний з цим лихом.
Сумно й моторошно думати про будь-яку грань проблеми, пов’язаної у нашій свідомості з поняттям «зона». Дівчата, що грають у переході, щасливі тим, що можуть собі дозволити не знати міста Прип’ять, лиха переселення і проблем роботи з ліквідації радіаційної загрози. Вони навіть можуть не знати самого слова радіація. Але ми всі вкупі — цього не можемо. Не можемо забути людей, що згоріли у невидимому полум’ї, але врятували нас усіх, не можемо чекати, доки хтось замість нас прибере з нашого дому бруд, що пашіє рентгенами, і не можемо вважати 26 квітня святом. Не повинні. Не маємо права.
Київ—Чорнобиль—Прип’ять—Київ.