Майже через 60 років після свого народження Леонід Павлович Чумак уперше побачив батька
Документи свідчили: Павло Чумак зник безвісти під час Великої Вітчизняної війни. Тож серед інших його ім’я викарбувано на пам’ятнику односельцям, що полягли, захищаючи Батьківщину. Знімок Павла Чумака був і на пам’ятному стенді в сільській школі, де вчителює Леонід Павлович...
Павло і Катерина побралися в березні 1939 року. А вже в лютому наступного року чоловіка забрали до армії. Уже там Павло Чумак дізнався, що в нього народився син. «Мати відіслала йому мою фотографію, — каже Леонід Павлович. — Але побачитися нам не судилося. Почалася війна. Потім прийшло повідомлення, що Павло Чумак зник... Мати думала, що, можливо, він потрапив до полону. Коли наші відступили, вона разом з іншими жінками ходила до Умані, Первомайська, де були табори для військовополонених. Та пошуки завершилися нічим».
Однак ні дружина, ні син не повірили у смерть Павла. І справді, одного дня хтось із його рідні показав Катерині аркушик паперу, мовляв, від чоловіка. Нібито він не загинув, мешкає чи то в Англії, чи то в Німеччині. Але прочитати листа не дав, спалив просто перед Катериною. І скільки жінка не благала, таємниці (що саме було в тому листі і де шукати Павла) не відкрив. Жорстоко? Але й цю людину зрозуміти можна: не ті були часи, щоб хизуватися родичами за кордоном.
Отак Катерина й прожила вік з надією. Берегла вірність чоловікові, ростила сина, чекала... І відійшла в інший світ, не дошукавшись істини...
«На телефонні розмови витратив усю пенсію»
«А я жив тільки думкою про батька, — розповідає Леонід Павлович. — Мріяв побачити. Вірив, що він живий. Навіть поштовиків розпитував. Вони підтверджували, що батько справді писав своїй рідні». Запити Леонід Павлович надсилав до всіх можливих інстанцій: у КДБ, військкомати, архіви, Червоний Хрест. Але відповіді були невтішні. І лише 1997 року з’явилася реальна надія. До сільради надійшов лист від служби розшуку Національного комітету Червоного Хреста, в якому повідомлялося, що громадянин Великої Британії Павло Чумак розшукує рідних, які можуть мешкати в селі Братолюбівці Добровеличківського району Кіровоградської області. Серед інших згадував і сина — Чумака Леоніда Павловича.
«Той день я пам’ятаю дуже добре. Дружина Лідія Данилівна саме лежала в лікарні. Я був у школі... Коли це, посеред уроку, до класу заходить голова сільради й директор і дають мені листа. Не можу сказати, які почуття охопили мене... Все життя чекав цієї миті, а тут розгубився».
Леонід Павлович заповнив необхідну анкету і незабаром отримав іншого листа з адресою і телефоном батька. «Тоді телефону в мене ще не було. Тож їздив до райцентру, — розповідає Леонід Павлович. — Пам’ятаю, батько все допитувався, чи ми досі спимо на соломі і топимо кукурудзою? «Та ні, — кажу, — тату. У нас — цивілізація. І ліжка є, і електрика». Телефонне знайомство тривало рік. «Батько плакав, просив, щоб я говорив довше. А як я міг зізнатися, що на розмову вже витратив усю пенсію?»
У цій історії багато «білих плям»
Заповітна мрія Леоніда Павловича здійснилася 1998 року. В аеропорту під Лондоном його зустрічали батькові син і дружина Елізабет. Добиратися до батька, що мешкав у Лінвігстоні, довелося через усю країну. «Коли я вперше його побачив, то зникли всі сумніви. Ми дуже подібні, в нас навіть розмір одягу та взуття ті самі. Батько дуже потішався з цього. Все просив, аби я приміряв ту чи іншу річ...»
В історії Павла Чумака чимало «білих плям». Через делікатність Леонід Павлович намагався не ворушити минуле. Він вважає, що батько, певно, потрапив у полон. Його вивезли до Німеччини. А коли німців розгромили, повертатися додому побоявся. Одружився, щоб виїхати до іншої країни. Разом із дружиною (вона була родом з Білорусі) мешкав поблизу Лондона. Працював на фабриці. Має ще двох синів: Алекса і Пітера (тобто Олексія і Петра). Коли овдовів, познайомився із шотландкою Елізабет. А вийшов на пенсію — переїхав жити до Лінвігстона. До речі, саме Елізабет наполягла, щоб Павло розшукав свою рідню.
«Я запитував батька, чому він не зробив цього раніше? Каже, що почув, ніби Братолюбівку під час війни повністю зруйнували і ніхто з мешканців не вижив. Пізніше я дізнався, що в Кіровоградській області є ще одна Братолюбівка, в Бобринецькому районі. І її під час війни справді бомбардували...» Можливо, Павло не знав, як пояснити Катерині своє одруження. А може, не хотів писати дружині, щоб у неї не було зайвих проблем. До речі, коли Леонід Павлович навчався в педінституті, долею його батька не раз цікавилися представники відповідних органів. Та він показував повідомлення, що батько зник безвісти, і якось миналося.
Два брати і мама Бетті
Удруге Леонід Павлович поїхав до батька разом із дружиною. У Лідії Данилівни спогади більше побутового характеру: «Ви б бачили, що вони там їдать... Самі лише напівфабрикати...»
А ось Павлові Чумаку на Батьківщину повернутися не судилося. Коли його дружина та сини зібралися в Україну, Павло вже тяжко хворів. Елізабет, Алекс і Пітер усе знімали на відеокамеру: хату, де він народився, школу, в якій навчався, могили рідних на цвинтарі, пам’ятник загиблим односельцям, на якому викарбувано його ім’я... У січні цього року Павла Чумака не стало. Він помер у 85-річному віці і похований у далекій Шотландії.
Але все-таки цю історію можна назвати щасливою. Батько і син встигли познайомитися і побачитися. У Леоніда Павловича знайшлися два рідні брати. А також — мама Бетті. Тільки так він називає Елізабет. І зв’язок між ними не переривається.
Кіровоградська область.
