Недавно «Швейцарська культурна програма — Україна» провела в Києві семінар з участю діячів молодшої генерації української культури. Йшлося про відносини культури і держави, про участь «третього сектору» в цих стосунках. Швейцарська сторона мала на меті вислухати різні думки й визначити для себе найважливіші ланки культурного процесу, що потребують допомоги. Людмила Гарбуз, директор згаданої програми, назвала культурну політику в Україні «героєм нашого часу». Хто ще не забув Лермонтова, пам’ятає, що «герой» у даному разі означає щось зайве для суспільства.
Утім, надамо слово учасникам семінару.
Сергій ВАСИЛЬЄВ, культуролог, журналіст (Київ):
— Культура — це сфера, що саморегенерується, і нав’язувати їй «державні» правила чи пріоритети — не дуже коректно. Ідеї культурної політики мусять полягати в тім, щоб виробити середовище, в якому культура може дихати. Й чим розумніша держава, тим більше вона дає оцього повітря. Друге: в державі є велика проблема не лише з законами. Слово «діалог» — принципове для культури. Держава погано розуміє, що коли сьогодні не сформується середовище для культурного діалогу й не сформується покоління, здатне відчувати культуру й розрізняти нюанси в ній, то всі розмови про великі культурні програми марні. І якщо йдеться про пріоритети, то варто спрямовувати певні програми на майбутнього учасника отого культурного діалогу — на молодь, дітей.
Ми фактично лишаємося негромадянським суспільством, держава не вільна від тоталітарних ознак, тому все тут надто централізовано, всі події відбуваються лише в Києві, культурне життя в регіонах мляве й дистрофічне, а це неправильно. Тому програми розвитку мистецтва мусять спрямовуватися за межі центру.
Держава повинна підтримувати полярні речі в мистецтві: високу традицію й найбожевільніші експерименти. Тим часом нове мистецтво в Україні розвивається лише за рахунок західних донорів, це великий дефект державної культурної політики. У нас естраду підтримують, різні масові свята — те, що має робитися своїм коштом. Як я вже казав, якщо не буде людей, здатних розуміти нюанси мистецтва, воно не зможе формувати вільного громадянина. Отже, хоч як дивно це звучить, мистецтво мусить опонувати державі. А як може «опонувати» мистецтво, що перебуває під держконтролем?
Ганна БЕРНАЦЬКА, фонд «Відродження»:
— Одна з головних проблем — нехтування державою ролі культури як визначального чинника побудови відкритого суспільства. На жаль, політична еліта змушує культуру перебувати на маргінесах. Звідси брак законодавства та фінансування й відсутність концепції культурної політики. Тому Фонд «Відроження» цього року діє під гаслом «Демократія через культуру».
Євген КАРАСЬ, директор галереї «Карась»:
— Раніше держава завжди підтримувала класичні види мистецтва. Сьогодні склалися два розуміння культури. Є естетика державно-номенклатурна, що передбачає підтримку зрозумілих класичних видів і явищ мистецтва та поп-культури, яка певним силам потрібна, бо дає піар-резонанс. І є естетика розвитку нових мистецьких ідеологій. Цю естетику підтримують міжнародні інституції, фонди. Проблема в тім, що вони підміняють участь у процесі «третього сектору», громадських організацій. Та й у самому культурному середовищі бракує консолідації, щоб відстоювати позиції неноменклатурної естетики. Тому важливо, що за останні рік-два з’явились Асоціація діячів сучасного мистецтва, Український мистецький форум та Форум творчої молоді. Вони мусять створити серйозну лобістську систему, що впливатиме на процес.
Наталя ФІЛОНЕНКО, мистецтвознавець:
— Справді, в Україні є два рівні розуміння культури. Сучасне візуальне мистецтво — найменш зрозуміле й найменш відоме суспільству. Тим часом у пострадянському просторі вже є центри та музеї сучасного мистецтва, навіть державні, як у Москві. Чому це важливо? Бо в мистецтва є роль естетична, містична, економічна. Об’єднує ці ролі музей, він визначає і естетичну, й ринкову ціну разом. А у нас це розірвано: культура офіційна має свої структури, але втратила позиції, і культура неофіційна, що має великий потенціал, але не має власних структур.
Сергій ПРОСКУРНЯ, режисер, арт-директор фестивалю «Мистецьке Березілля»:
— Пропоную змінити тональність. Тут зібралися люди практично однієї генерації, це менеджери й творці нової української культури. Тому оця мінорна тональність мені не близька. Бо від нас усе залежить. Так, досі нема закону про культуру чи про театр — то нам самим давно треба було підготувати ці закони і лобіювати їх на всіх рівнях. І держава об’єктивно змушена буде змінювати свої технології в роботі з нами. Є приклад нашої співпраці з Мінкультури: створення Форуму творчої молоді. Методика, запропонована «державою», була стара, але тепер «третій сектор» бере найактивнішу участь у цьому Форумі, і це наша, хай мала, але перемога.
Ще одне. Ми не маємо центру сучасного мистецтва як інтегруючого середовища, що об’єднало б нас усіх під одним дахом. Ми звернулися до Президента й міського голови з питання будівництва так званої Фабрики мистецтва в Києві. Але тепер всі, хто може, повинні долучитися до інвестування цього проекту — щоб ми не прийшли до влади з гарною ідеєю, але з порожніми руками, щоб чиновники не дивилися на нас, як на жебраків. Їм ці проекти все одно не потрібні, а самою ідеєю їх не переконаєш.
Юрій ОНУХ, куратор ЦСМ НаУКМА:
— Влада в Україні підтримує (не лише в культурі) те, що їй вигідно. Але й у світі так само, і чим країна демократичніша, тим цей прагматизм зростає. Ми будуємо те, що можна назвати паралельним суспільством. Те, що ми робимо, адресоване не до великого загалу, а лиш до певних груп, тобто робиться малими коштами. Не будьмо наївними: на Заході підтримка мистецтва не є аж така вже істотна, ті «великі гроші» — вони великі у пропорції до багатства країни. Україна небагата. Та й можливості міжнародних організацій в Україні меншають. Отже, наші претензії до держави та фондів-донорів треба обмежити до певних конкретних напрямів.
Кармела ЦЕПКОЛЕНКО, композитор, директор фестивалю (Одеса):
— Якщо говорити про ці конкретні напрями, то варто підтримувати явища, що довели свою самобутність, естетичну цінність. У концепції розвитку сучасного мистецтва має бути якомога повніше представлено принцип взаємодії та взаємовпливу мистецтв. Для цього необхідна підтримка громадських організацій і розвиток мережі міжнародних організацій, інформаційних структур, майстер-курсів, фестивального руху й форумів, підтримка наших мистецьких акцій за кордоном.
Юрій АНДРУХОВИЧ, письменник (Івано-Франківськ):
— Загальний стан справ близький до катастрофи. На міжнародному видноколі культура України практично відсутня — як інформація чи продукт експорту. І перспектива не тільки політичної ізольованості України видається мені дуже реальною. Опір цьому процесові можливий в індивідуальному вимірі, він дуже важливий у культурі. Потрібні індивідуальні творчі контакти, отже, потрібні спільні міжнародні мистецькі проекти. Це може багато дати навіть за відсутності державної підтримки. Досі такі міжнародні проекти мали з українського боку дещо споживацький характер — йшлося про те, щоб нам кудись поїхати та себе показати. Ні, це треба робити тут. І все залежить від нас.
Людимила ГАРБУЗ, директор Швейцарської культурної програми:
— Наша програма — одна з небагатьох недержавних організацій, що фінансують культуру в Україні. Бюджет програми не такий і значний, але ці кошти часто є вагомим і своєчасним внеском у реалізацію мистецьких проектів, з огляду на брак держфінансування. Ця дискусія, сподіваюсь, допоможе нам точніше сформулювати свою стратегію. Самій лише нашій програмі не під силу кардинально змінити ситуацію, передусім треба створити сприятливе для культури правове поле. Я не надаю державі надто великої ролі в процесі регулювання культури, але цілком очевидно, що «третій», недержавний, сектор потребує допомоги держави. Держава має розробити нормальне законодавство для стимулювання цього сектору. Чому меценатство у нас недорозвинуте? Бо для держави культура — лише засіб пропаганди, а культура існує для цілого суспільства.
Записав Віталій ЖЕЖЕРА.
