З нею, рідненькою, я розлучився в лютому 1945 року, після тяжкого поранення. І от нещодавно, у певному сенсі, знову поріднився з нею.
Річ у тім, що я був у шпиталі для ветеранів війни. Але запізно дізнався, що сюди треба було їхати зі своїми ложкою, чашкою, рушником тощо. Але без ложки, як то кажуть, і солдат — не солдат. І сестра-господиня нам — «неімущим» — десь знайшла кілька ложок і чашок. Здавалося б, така дрібниця — столове приладдя. Але, якщо прийдеш до їдальні, позабувши їх, то й поїсти неможливо, а повертатися за ними немічній людині, ох як важко.
Невже в Україні не знайдуться добрі люди, які змогли б допомогти військовому шпиталю придбати кілька сотень ложок?! Хоча б заради того, щоб почути від ветеранів слова подяки.
Микола ЯЦЕНКО, інвалід Великої Вітчизняної війни І групи.
Дніпропетровськ.