Нехай вас не шокує назва статті. Її мета — розповісти про стосунки незрячих і зрячих, про те, як люди з проблемним зором чи його відсутністю живуть у світі видющих.
Пересуваючися містом, я часто чую: «сліпий пішов». Вимовляють це або з жалістю, або із зневагою. Як відомо, жалість принижує. А нас і не треба жаліти! До нас треба ставитися так само, як до нормальних людей, але тільки без зору. Адже це може статися з кожним...
Ми, незрячі, такі само люди, як і ви, тільки не бачимо! Так, ми маємо пільги, але у нас немає тих самих прав, як у здорової людини. Приміром, під час прийому на роботу.
Ми працюємо здебільшого на підприємствах нашої організації. Те, що ми робимо за копійки, це монотонна і не завжди безпечна для здоров’я робота. Вона часто пов’язана з пластмасою чи з якимись фарбниками. Вся начинка в освітлювальних приладах робиться на наших підприємствах. Хтось може сказати, мовляв, що це за робота. А ви самі візьміть і розберіть патрон для лампочки та складіть його тисячу разів, тоді й поговоримо. Працюємо ми руками, тобто на дотик. А всі свої дії так відпрацьовуємо, що перетворюємося на роботів.
Ще хочеться сказати про так звані жарти. Лише один приклад. Мій друг, йдучи своїм кварталом, раптом почув згори: «Яма!». А її не було...
І ще. Мене вражають та обурюють запитання, які часто мені ставлять зрячі люди. Чого варте запитання одного мого однокурсника:
— А який у тебе паспорт?..
Чи:
— Що, у вас ще й діти бувають?
У відповідь так і хочеться відповісти дурницею на дурницю:
— А що, ви цим при світлі займаєтеся?
Після закінчення університету я прийшов влаштовуватися на роботу за газетним оголошенням до однієї організації. У мене там з подивом запитали: «А як же ви нас знайшли?».
А як вам таке, на мій погляд, цілком абсурдне запитання:
— Як ви їсте?
Відповідаю: виделками та ложками.
Щоправда, хочеться зазначити, що від тих зрячих, котрі з нами спілкуються по роботі або за місцем проживання, таких безглуздих запитань не чуємо, і ставляться вони до нас з розумінням і багато в чому підтримують.
Побут для людини, яка не бачить, пов’язаний з певними труднощами. Наприклад, з ким сходити до магазину чи на базар. Прибирання, прання, готування та інша домашня робота, у більшості випадків, виконується нами без жодних проблем.
Хочу звернутися до зрячих. Не принижуйте нас своїм байдужим ставленням! Адже ми також люди, а ви про це часто забуваєте. Велике спасибі тим, хто в нас бачить людей, а не недолюдей.
Ігор ГОБЖИЛА, 31 рік, інвалід першої групи по зору, маю вищу освіту.
Макіївка Донецької області.