Актуальні роздуми над статтями з новітніх українських історичних словників та малої енциклопедії «Українське козацтво» (К. «Генеза». 3. «Прем’єр», 2002 р.)
СВІТОВІ КАТАКЛІЗМИ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ ПОКЛИКАЛИ ДО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИЙ ГЕТЬМАНАТ
Нерозвиненість українського політичного життя сприяла появі на європейській історичній арені ХХ століття архаїчної форми державного правління — гетьманату (Української Держави на чолі з генералом П. Скоропадським, від 29 квітня до 14 грудня 1918 р.).
У свою чергу, все це, зрозуміло, було закономірним наслідком колоніального становища України в Російській імперії.
Великодержавний шовінізм не сприяв і співпраці російських політиків лівого спрямування, насамперед РСДРП — Російської соціал-демократичної робітничої партії на чолі з В. Леніним, з українськими лівими, насамперед УСДРП — Українською соціал-демократичною робітничою партією на чолі з В. Винниченком. Щоправда, це не заважало (за принципом — мета виправдовує засоби) тому ж таки В. Леніну (як стало відомо із закритих донедавна архівів) вести таємні переговори з В. Винниченком (мовляв, ми ж лідери лівих робітничих партій) і домовлятися про спільну боротьбу з, наприклад, гетьманом П. Скоропадським.
Як тут не процитувати цинічно-відверту (але, визнаймо, досить об’єктивну) оцінку більшовика-українофоба Д. Мануїльського, яку він дав на суді над Партією українських есерів (Харків, 1921 р.): «Трагедія української інтелігенції в тому, що вона прийшла зі своїми «самостійницькими» прагненнями занадто пізно. Прийшла в час щонайбільшої європейської катастрофи, яка поставила на карту існування великих історично сформованих державних організмів. Прийшла в момент нового переділу світу, коли дипломатія великих держав поставила своїм завданням не лише перекроїти карту Європи, а й перенести «колоніальні» методи розділів, визначення зон впливу з колоніальної Африки і Азії у саме серце Європи... Мріяти в таких умовах, що нове національне державне утворення здатне справді бути незалежним — це все одно, що африканському негрові мріяти за нинішніх умов стати вершителем доль у Лізі Націй. А між іншим, запізніла українська інтелігенція прийшла у цей божевільний імперіалістичний бедлам зі сподіванням викроїти у загальному «чорному» переділі й свою державну незалежну ділянку... Там, де велася велика біржова гра, вона намагалася використати ярмаркові прийоми хитрого хохла, що обдурює цигана. І за допомогою цих, дуже популярних де-небудь у Кобеляках, способів вона розраховувала перехитрити увесь світ і створити справді незалежну державу. В наївних меморандумах, поданих до Ліги Націй, вона апелювала до Переяславської угоди часів царя Олексія та гетьмана Богдана Хмельницького й переконувала, що українська держава також, як і держава якогось еміра Фейсала, повинна стати бар’єром на шляху проникнення більшовизму в Європу... Що могла протиставити безпорадна українська інтелігенція ідеалу трудящих? Національну реакційну романтику? Пісні лірників і кобзарів про буйну козацьку вольницю? Українські кооператори й поповичі, з чийого середовища вийшли ідеологи національно-патріотичного руху, так були схожі на запорозьких козаків, як який-небудь петербурзький чиновник на волзьких ушкуйників Стеньки Разіна чи Пугачова.
В українській революції, за словами одного з учасників процесу, переплелися два моменти: соціальний і національний... Реакційна українська інтелігенція черпала свою ідеологію з сивої давнини: московські стрільці замінялися козаками, монархи — гетьманами, боротьба за московську державу — боротьбою козаків із Туреччиною та Польщею за «віру православну», новгородське віче — гайдамацькою вольницею... Природно, що в подібних умовах... <це була> боротьба XVІІ століття з ХХ-м».
Повторюся, що українофоб Д. Мануїльський висловився цинічно й упереджено, але як актуально звучать для нас його їдкі слова!
Та про все по черзі.
ЩОБ ПЕРЕТВОРИТИ КОЛОНІЮ НА НЕЗАЛЕЖНУ ДЕРЖАВУ, МАЛО БУТИ ПОРЯДНИМ Й ПАТРІОТИЧНИМ ЛІДЕРОМ
Після повалення самодержавства в Росії унаслідок лютневої демократичної революції на початку березня 1917 року влада в Україні перейшла до Української Центральної Ради на чолі з видатним істориком професором Михайлом Грушевським. У результаті шаленого, насамперед зовнішнього, тиску зі сходу — більшовицької Російської Федерації (3 грудня 1917 р. Рада Народних Комісарів на чолі з В. Леніним оголосила першу війну Українській Народній Республіці — а загалом українсько-більшовицьких воєн на початку ХХ століття було три) та монархічної Добровольчої армії, із заходу — Австро-Угорщини, Польщі та Німеччини, а також неузгодженості дій українських революційних партій (за відсутності загальновизнаного національного лідера гору брали амбіції провінційних «наполеончиків») і внутрісуспільного розбрату Українська Центральна Рада 29 квітня 1918 року припинила своє існування. Влада в Києві перейшла до генерала П. Скоропадського, обраного на Всеукраїнському хліборобському з’їзді гетьманом України.
Павло Скоропадський (3.(16).5.1873 — 28.4.1945) —гетьман України (1918 р.). Походив зі старовинного козацько-шляхетського роду Скоропадських — єдиного, який дав Україні двох гетьманів (до П. Скоропадського у 1708—1722 рр. гетьманом Лівобережжя був І. Скоропадський). Народився у Вісбадені (Німеччина). Освіту здобув у Петербурзькому пажеському корпусі. Учасник російсько-японської війни (удостоєний золотої Георгієвської зброї). У грудні 1905 р. — флігель-ад’ютант імператора Миколи ІІ. З початком першої світової війни — на фронті (командир полку, дивізії). У січні 1917 р. — командир 34-го армійського корпусу, що дислокувався в Україні. За наказом командувача Південно-Західного фронту генерала Л. Корнілова розпочав українізацію свого корпусу. П. Скоропадський відіграв значну роль в українській національній революції. Його корпус не допускав збільшовизованих військових частин у глиб території України на лінії Шепетівка—Козятин—Христинівка—Вапнярка, що дало змогу сформувати й укріпити в Києві органи влади Української Народної Республіки, зокрема Центральної Ради.
У жовтні 1917 р. на з’їзді Вільного козацтва П. Скоропадського було обрано почесним військовим отаманом. В листопаді 1917-го корпус П. Скоропадського, ставши на захист Центральної Ради, роззброїв поблизу Вінниці збільшовизований 2-й гвардійський корпус, який намагався прорватися до Києва на допомогу місцевим більшовикам (бунтівників було відправлено до Росії). Генерал П. Скоропадський обстоював концепцію розбудови української армії на регулярній основі, що суперечило пацифістським переконанням соціалістичних лідерів Центральної Ради та дилетантським підходам до розв’язання військових проблем Генерального секретаря УНР С. Петлюри.
25 грудня 1917 р. П. Скоропадський подав у відставку. Був прихильником автократичної влади. Створив політичну організацію Українська народна громада. За підтримки Союзу земельних власників, Української демократично-хліборобської партії, частини землевласників та промислово-фінансових кіл на Всеукраїнському хліборобському конгресі 29 квітня 1918 р. П. Скоропадського обрано гетьманом України. Того самого дня з’явилася «Грамота до всього українського народу». До скликання Українського сойму влада перейшла в руки гетьмана, який проголосив утворення «Української Держави». Гетьман приділяв значну увагу розв’язанню економічних та фінансових проблем, здійснював розбудову Збройних сил України. Окремим універсалом відновив козацтво. Особливих успіхів П. Скоропадський досяг у сфері національно-культурної політики: намагався сформувати національно свідомий патріотичний державний апарат та загальноосвітню школу, сприяв створенню в Україні цілої низки наукових та культурно-освітніх закладів. Відкрилися Державний український університет у Києві, Український університет у Кам’янці-Подільському, Національна галерея мистецтв, Історичний музей, Національна бібліотека, Академія наук (її очолив видатний учений В. Вернадський).
Українська дипломатія за часів П. Скоропадського переживала активний період: фактично було вирішено більшість проблем взаємовідносин із державами—сусідами України. Державу П. Скоропадського визнали понад 30 країн. Крим входив до її складу на автономних правах. Йшли успішні переговори з Румунією про приєднання Бессарабії. Гетьман розглядав план приєднання до України Кубані. З цією метою готувався десант на Тамань Окремої Запорозької дивізії. 12 червня 1918 р. підписано мирну угоду з Російською Федерацією. За торговельними угодами Україна зобов’язалася поставити в Росію 900 тисяч пудів борошна в обмін на нафту тощо. Але, як і триста років тому Гетьманська держава Б. Хмельницького, Українська Держава П. Скоропадського не змогла до кінця розв’язати складний вузол українсько-російських проблем. З одного боку, П. Скоропадський вимушений був підтримувати зв’язки з політичними силами Росії, які виступали проти більшовиків, з другого — він бачив слабкість й відсутність згуртованості в таборі національно-патріотичних сил. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Взагалі-то заповітною мрією гетьмана було створення держави-федерації у складі України, Польщі, Білорусії, Грузії, Фінляндії, Сибіру, Дону, Кубані, а також європейської частини білогвардійської Росії. Задекларована федерація з небільшовицькою Росією призвела до початку антигетьманського повстання, керували яким лідери Директорії УНР, зокрема В. Винниченко та С. Петлюра.
Зневірившись у можливості вибороти незалежність України в час, коли зійшлися на історичному перехресті світові імперії, П. Скоропадський підписав універсал про зречення від влади. Виїхав до Німеччини, жив поблизу Берліна, займався політичною діяльністю. Заснував Союз гетьманців-державників. Зусиллями П. Скоропадського створено Український науковий інститут при Берлінському університеті. Під час другої світової війни відстоював перед офіційними колами Німеччини інтереси українців, зокрема сприяв визволенню з фашистських концтаборів С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька та інших. Тяжкопоранений 16 квітня 1945 р. під час бомбардування, П. Скоропадський наприкінці квітня помер. Похований в Оберсдорфі (Німеччина).
ЗАМІСТЬ ПЕТЛЮРІВСЬКОЇ ОПЕРЕТКОВОСТІ КВАЗІМОНАРХІЗМ СКОРОПАДСЬКОГО?
І справді, коли дивишся на історичні фотографії, де С. Петлюра приймає військові паради з букетом у руках, важко стримати глузливу (а краще б сказати, гірку) посмішку. Але такою була сувора дійсність Української Народної Республіки: її збройними силами командував партієць-соціаліст, авантюрист і дилетант, який ніколи не служив у війську.
Проте не можна без тієї ж таки іронії (щоправда, вже співчутливої) читати теоретика модерного українського монархізму В. Липинського: «Без відданих всею душею своїй ідеї і готових задля неї на жертви, без морально вартних, політично чесних, дисциплінованих і зорганізорваних, до творчої громадської праці здатних Гетьманців — не може бути реставроване традиційне, національне Українське Гетьманство, не зможе прибрати українських національних форм період відбудови і творчості, що настане в Україні по теперішнім періоді демократичного руйнування. Бо без Гетьманства не зможе витворитись нова авторитетна державотворча національна українська верства, не зможе хліборобська частина тієї верстви об’єднати і зорганізувати свій хліборобський клас і не зможе біля того найдужчого українського класу об’єднатись Українська Нація та зорганізуватись Українська Держава».
Поки що державотворчий досвід переконує, що вчорашні раби не здатні враз стати і відданими, й моральними, й чесними, й зорганізованими...
В аристократичній порядності гетьмана П. Скоропадського ніхто не сумнівається. Він зумів справді по-людськи розстатися з владою: «Я, Гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебував. Бог не дав мені сил справитися із завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».
Але і його спроба підтвердила висновок про те, що як і минулій, так і сучасній Україні, аби стати на власний шлях цивілізованого розвитку, потрібні масштабні рішення й кроки, а насамперед загальновизнаний національний лідер.
Тож поки в гетьманському Києві протистояли одне одному різні провінційні політичні сили, лідери більшовицької Російської Федерації діяли рішуче. Тільки-но внаслідок революції ослаб вплив Німеччини на українські події, Москва навіть у публічних заявах стала розглядати Україну як частину своєї території, стратегічний плацдарм для стрибка в Європу й здійснення «світової революції». В. Ленін уже 6 липня 1918 року дав наказ Я. Свердлову вирішити питання про створення ЧК для України (її очолив І. Шварц). Нехтуючи норми міжнародного права, радянська Росія навіть учасників мирних переговорів із гетьманом П. Скоропадським використала для підривної та розвідувальної роботи. Під виглядом дипломатів та консульських співробітників у складі делегації Х. Раковського до України прибула тисяча радянських агентів і агітаторів, на «діяльність» яких Раднарком виділив майже 40 мільйонів карбованців. Москва ж націлила й бойовика Б. Донського на теракт, в результаті якого загинув головнокомандувач німецьких військ в Україні генерал Г. фон Айхгорн. «Демократ» П. Мілюков, який тоді мешкав у Києві, відкрито заявляв: чим довше в Україні пануватиме безладдя, тим легше буде знову прилучити її до Росії.
***
Отже, від зафіксованого істориками надання 1576 року Богдану Ружинському гетьманської булави (українська літописна традиція вважає першим гетьманом Предслава Лянцкоронського) до 1918 року минуло понад 340 років. Це був час боротьби нашого народу за утвердження на берегах Дніпра української незалежної держави — спадкоємиці Русі-України.
