У Фонді сприяння розвиткові мистецтв відбулась виставка художніх проектів відомого українського художника Олександра Бабака «Вибране», висунутих на здобуття Національної Шевченківської премії.
Бабаку не треба тягнути за вуха далекосхідну мудрість — сам живе як даос; та й скільки пам’ятаю, завжди так жив. Грошей у нього ніколи не було, бажання неодмінно зробити щось оригінальніше — тим більше. Проте був такий собі хист: кілька рухів — і проступає чи не найсуттєвіше. Мамая б із нього писати. «Я не художник, я споглядач», —каже Сашко.
У кінці 80-х Сашко і Тамара випадково потрапили в мертве село Лейкове, мешканці покинули його ще в 1960-ті роки, але деякі хати ще стояли. Руїна, пограбування, лише цвинтар ще зберігся, з дивним сяйвом світлин на хрестах. Світлин тих, хто колись жив тут, з кого складалось це село. А з цих сіл складалася наша земля. Виводило на такі метафори, порівняння, що страшно ставало. Потрапили в полон цієї теми.
З того часу розгортається фолкнерівське дійство — «Велика шишацька експедиція», і Сашко ось уже десять літ супроводжує сумні фази руйнування покинутого села Лейкове.
Час повертається. Наскрізне слово останніх проектів Бабака — реконструкція. Унікальне, що його художні дослідження проходять на грунті одного «зниклого» об’єкту. Ця конкретика, співпраця професіонального художника з народними майстрами (акція «Толока») дає надію уникнути швидких «узагальнень», отримати принципово нову якість в розумінні і відчутті сучасного села, культури, мистецтва та й життя взагалі.
Бабак, як археолог, неспішно і з любов’ю розчищує тепло місця. Іноді — на велетенських фотографіях, перенесених на прозору плівку, оживає покинуте село. Іноді — виносить на таку ось космогонію «Семи вправ». Космогонію?
Так, пагорби у Великому Перевозі, селі Бабака, буквально дихають нею — ви полежте ввечері на них, спочиваючих наді Пслом.
Зараз у Шишацькому районі — сніг, і Сашко пише пейзажі.
Похмурий Бабак на своєму полтавському хуторі вкотре починає спочатку.
Олексій ТИТАРЕНКО, мистецтвознавець.
