Ігор Михайлович Рябов гідний універсального означення «митець», що, як англійське «artіst», звільняє людину мистецтва від рамок однієї професії. Та передусім він — один з найавторитетніших українських педагогів-піаністів, який створив власну школу. Не кожен похвалиться тим, що його учні (не лише кращі, а більшість) грають у Колонному залі Національної філармонії. Не кожного пустять туди «пограти», і не кожен зважиться сам. Бо там виступають справжні зірки.
Але концерт класу — ще відповідальніший для педагога, ніж сольний виступ одного, нехай навіть найкращого, учня. Серед останніх концертів циклу «Педагог та його учні» — концерт класу професора НМАУ Вс. Воробйова. Нещодавно у Колонному залі відбувся ще один концерт цього циклу. Студенти та учні класу Ігоря Михайловича Рябова грали західноєвропейську та російську фортепіанну музику.
Хто ця людина, що відповідає за своїх вихованців і незмінно пропонує публіці бездоганну якість? Хто він — Ігор Михайлович Рябов?
Це давно вже не просто ім’я, а — поняття, як знак якості. Це школа, професіоналізм, самовіддана добросовісність, що виділяла піаністів-педагогів часів розквіту радянської виконавської культури. Він знає секрети Ремесла у найвищому сенсі цього слова. Рябов бачить не лише помилки, а й їх психофізичні причини.
Сам він мав у Московській консерваторії чудових учителів, працював за фортепіано по 10—14 годин щодня. Правда, сам Ігор Михайлович каже, що весь перший курс консерваторії переважно грав у пінг-понг!
Рябов виховав більш як сто учнів — різної обдарованості, але однаково якісно навчених. Багато з них успішно концертують, викладають, пишуть музику. Іноді думаєш: скільки треба життів, щоб навчити грати на роялі стількох людей — і навчити, за своїм звичаєм, добре?
Рябов може пробачити учневі щось небездоганно зроблене, але не недодумане, невідчуте. Він не прощає відсутності власного ставлення до того, що ти граєш. Передусім суть твору, тоді — засоби її відтворення. Перше запитання Рябова до учня чи студента: «Про що ця музика?». Цікаво, що іноді навіть старшокурсників, що без проблем засвоюють найскладніші фортепіанні твори, можна заскочити зненацька цим питанням. Бо зазвичай їх про таке не питають! Наближаючись до рояля, такий піаніст ще не знає, про що він гратиме. І, хоч як дивно, не питає себе: а навіщо тоді грати?
Рябов часто запитує у студентів і таке: чи можна бути піаністом, не будучи музикантом? Сам і пояснює, використовуючи приклади з літератури, риторики, живопису, навіть танцювальні прийоми! Здається, всю цю музику він чує вперше і не перестає дивуватися її красі, на відміну від музикантів, у яких на чолі написано, що вони все в житті бачили!
Коли перше запитання прояснюється, Рябов ставить наступне: «Коли і як?». А це важливо, бо відчувати самому — ще не означає донести до публіки. Тут потрібні певні прийоми. Ними своїх вихованців і озброює Ігор Михайлович, і ці прийоми служать добрим фундаментом для таланту, а інколи й заміняють обдарування. Коли Рябов торкається рояля сам, стається щось дивовижне, і не віриш, що цей недосяжно чарівний щирий звук — результат лише праці! А Рябов після останнього акорду іронічно цитує Нейгауза: «Грати на роялі легко. Фізично...».
Ще один штрих: він давно і всерйоз займається живописом. Не один музикант малював: Глинка, Ріхтер, Чюрльоніс. Вони хотіли володіти не лише звуками, а й барвами світу. У 2000 році відбулася ювілейна виставка робіт Рябова; його картини прикрашають аудиторії Національної музичної академії України, приватні колекції. В його квартирі вони, здається, витісняють господарів.
Такий він здалеку, чи, точніше, «знизу», звідки ми дивимося на класиків, що стоять на п’єдесталі авторитету. Неможливо з отакими досягненнями не бути вознесеним, хоч і проти власної волі, на той п’єдестал! А з тієї ілюзорної висоти буває не видно нічого, крім себе та наближених осіб, а все інше здається негідним уваги. Але Рябов інший — палко зацікавлений долею людей, що довірилися йому, щедрий і жорстко вимогливий до них і до себе...
