ГЕТЬМАНАТ

Переможно розв’язавши суперництво зі Швецією на півночі, царат звернув свій погляд на південь, де кінцевою і давно омріяною метою було завоювання Константинополя — колишньої столиці Візантії, захопленої турками 1453 року. Претендуючи стати світовим центром православ’я, царат планував будь-якою ціною «визволити» (за термінологією офіційної ідеології) візантійську столицю.

У царювання Катерини ІІ ці наміри оформилися в грандіозний «грецький» проект оволодіння Чорним морем, Константинополем і відродженням Візантійської імперії. До речі, серед палких прихильників «звільнення» Константинополя були не лише поети-шовіністи, а й письменник-гуманіст Ф. Достоєвський.

Південні війни нищівно відбивалися на економіці, торгівлі, врешті, людських ресурсах України. Немов монгольські навали, вони спричиняли занепад життя в козацькому краї, сіяли смерть. Відвідавши Лівобережжя в 1737 році, російський вельможа А. Волинський писав, що села тут обезлюдилися, поля стоять незасіяні. Збитки сягнули 12 мільйонів рублів, загинуло понад 34 тисячі козаків, на воєнні потреби забрано 47 тисяч коней. Дійшло до того, що з північних губерній в Україну завозили зерно для весняного посіву.

Від виникнення й закінчення російських війн залежала й доля козацьких гетьманів. Після смерті Д. Апостола імператриця Анна Іоанівна вирішила не дозволяти вибори нового гетьмана.

1735—1739 рр. тривала чергова російсько-турецька війна. Анна Іоанівна була змушена обіцяти відновити вибори гетьмана, сподіваючись залучити до військових дій українське козацтво. Імператриця Єлизавета під час поїздки до Києва 1744 року підтвердила намір своєї попередниці на царському престолі. І 22 лютого 1750 року в Глухові під артилерійські салюти відбулися вибори нового гетьмана України (фактично гетьман був призначений царицею).

Кирило Розумовський (18(29).3.1728 — 3(15).1.1803 рр.) — гетьман України в 1750—1764 роках. Народився у селі Лемеші (тепер Козелецького району Чернігівської області) в сім’ї козака. Молодший брат О. Розумовського — з 1742 р. чоловіка російської цариці Єлизавети Петрівни. Освіту здобув у Європі (університети Берліна, Геттінгена, Кенігсберга, Страсбурга). У 18-річному віці — президент Імператорської академії наук (до 1766 р. Щодо компетентного керування К. Розумовським російською Академією наук є різні думки, адже в ній тоді було багато іноземних учених зі світовими іменами. Вважається, що юний президент підтримував М. Ломоносова).

На виборах новий гетьман не був присутній. Гетьманською столицею зробив зруйнований ще Петром І Батурин, де спорудив розкішний палац. На початку гетьманства більше жив у Санкт-Петербурзі, ніж в Україні. За К. Розумовського Гетьманщина була виведена з відомства Сенату і передана до Колегії закордонних справ. Влада гетьмана поширювалася на Запорозьку Січ та Київ, котрий перебував під управлінням російських воєвод. З 1760 р. К. Розумовський жив переважно в Україні. Провів реформи: судову, військову, освітню (впровадив обов’язкове навчання козацьких дітей і вживав заходів для відкриття в Батурині університету).

К. Розумовський — учасник двірцевого перевороту на користь Катерини ІІ. Скликав у Глухові генеральний з’їзд козацької старшини для утвердження проведених реформ. Старшина звернулася до Катерини ІІ з проханням повернути Україні колишні права і створити у Гетьманщині парламент на зразок польського сойму. Зміцнення української автономії цілком суперечило імперській політиці Катерини ІІ, яка примусила К. Розумовського піти у відставку. 10 листопада 1764 р. вийшов царський указ про скасування гетьманства.

Для управління Україною знову було створено Малоросійську колегію. Після ліквідації гетьманства К. Розумовський деякий час — член Державної ради (1768—1771 рр.). Останні дев’ять років життя провів у Батурині, де і помер. Син гетьмана дипломат Андрій Розумовський був керівником російської делегації на Віденському конгресі 1814—1815 рр. (підсумок війн європейських держав з Наполеоном). Він жив у Відні, дружив з Л. ван Бетховеном, був знайомий з Ф.-Й. Гайдном і В.-А. Моцартом. Австрійська гілка роду Розумовських є й досі. Праправнукою гетьмана К. Розумовського була відома революціонерка Софія Перовська.

Імператриця Катерина ІІ «прибирала до рук» Україну за чіткою програмою тоталітарної колонізації козацького краю.

У 1740—1748 рр. на Лівобережжі було 866 українських шкіл, а вже через 60 років Чернігівський єпіскоп повідомив генерал-губернатора, що в його губернії всі школи російськомовні. Те саме сталося на Полтавщині, Київщині й в інших регіонах України. Главу Малоросійської колегії П. Рум’янцева-Задунайського зобов’язали провадити широку програму зросійщення краю. Навіть було заборонено будувати церкви в українському архітектурному стилі бароко. В інструкції для сенату Катерина ІІ писала:

«Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія — це провінції, що правляться дарованими привілеями: порушити ці привілеї відразу було б незручно; але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитися з ними, як з чужими землями — це був би явний нерозум. Ці провінції, так само як Смоленщину, треба легкими засобами привести до того, щоб вони зрусифікувались і перестали дивитись, як вовки в ліс».

Головне, чого передусім досягли царі, застосовуючи жорстокі методи колонізації України, це зросійщення козацької еліти, яка, нехтуючи інтересами Батьківщини, захопилася особистим збагаченням. І за Петра І, і особливо за Катерини ІІ, в російських столицях різко збільшилася кількість державних мужів — вихідців з України: О. Безбородько — сенатор, граф Римської імперії, канцлер царського уряду, І. Безбородько —граф Римської імперії, сенатор, М. Борозна —Смоленський губернатор, О. Бутович — губернатор Чернігівський і Вітебський, брати Гамалії — видатні діячі російського морського флоту, М. Гамалія —губернатор Вітебський і Тамбовський, І. Гудович — граф Російської імперії, генерал-фельдмаршал. Князь М. Рєпнін-Волконський був віце-королем Саксонії, військовим губернатором Полтавської та Чернігівської губерній...

Нащадки Василя Кочубея — генерального судді гетьмана І. Мазепи, зробили в Російській імперії блискучі кар’єри. Те саме можна сказати про нащадків родин Дараганів, Домонтовичів, Завадовських, Кованько... Відкрийте «Малороссійскій родословник» В. Модзолевського, щоб переконатися, що нащадки гетьманів та їхнього оточення в обмін на свободу України одержали надзвичайні матеріальні привілеї.

Сучасний історик І. Лисяк-Рудницький не випадково наголошував, що «Збільшення української участі в імперському політичному керівництві протікало паралельно з ліквідацією української автономної державності, лівобережної Гетьманщини. Люди, які зневірилися в можливості відстояти самобутній національний розвиток власної країни, знаходили нову Всеімперську арену для свого соціального вияву. З другого боку, відтягування найактивніших сил з українського терену позбавляло крайові установи життєздатності та радикально зменшувало їхню відпорність на нівеляторські заходи центрального уряду».

У повісті «Ніч перед Різдвом» геніальний полтавчанин Микола Гоголь відтворив сцену прийому запорозьких козаків царицею Катериною II:

«Запорожцы вдруг все пали на землю и закричали в один голос:

— Помилуй, мамо! Помилуй!

Кузнец, не видя ничего, растянулся и сам со всем усердием на полу.

— Встаньте! — прозвучал над ними повелительный и вместе с тем приятный голос. Некоторые из придворных засуетились и толкали запорожцев.

— Не встанем, мамо! Не встанем! Умрем, а не встанем! — кричали запорожцы.»

Про московську духовну академію XVIII століття дослідники пишуть: «Кількість малоросів, які посідали професорські посади в 1721—1762 роках, доходить до 50».

Ніде правди діти — саме киянин архієпіскоп Феофан Прокопович в жовтні 1721 року в Троїцькому соборі Санкт-Петербурга, вітаючи Петра I, заявив, що йому «имя Отца Отечества и Императора Всероссийского по достоинству имети подобает...»

Вихідці з України стали піонерами розвитку освіти в Російській імперії, науки та культури.

Услід за «перелітними птахами» з українського півдня на російську північ часів Петра I Ф. Прокоповичем, Є. Славинецьким, Д. Тупталом, С. Яворським та іншими до Петербургу та Москви вивозили талановиту молодь: музикантів, співаків, малярів...

Світового рівня живописець полтавчанин В. Боровиковський (1757—1825 рр.) писав портрети осіб імператорського двору, ікони. Його образ Богоматері з Сином й досі зберігається на Алясці.

Та найбільше Російська імперія потребувала поповнення війська. Під час семирічної війни з Туреччиною (1768—1774 рр.) у складі царської армії воювало шість тисяч козаків. Для обслуговування війська з Лівобережжя було взято 6 тисяч коней та понад 10 тисяч волів з 8 тисячами погоничів. Більшість в Україну не повернулася.

Зрозуміло, що не вся козацька еліта байдуже спостерігала за зросійщенням батьківщини. І тому самому К. Розумовському, можливо, вдалося б ще на деякий час зберегти гетьманську булаву, але в листопаді 1763 року козацька старшина подала Катерині II пропозицію про спадковість гетьманської посади для роду Розумовських. А дітей у гетьмана було ні мало ні багато — аж 16. Отже, коли б були прийняті пропозиції прихильників гетьмана, то українська автономія тривала і тривала б...

Але є й інші версії різкого кроку імператриці-українофобки. Катерина ІІ одержала інформацію про зустріч двох посланців К. Розумовського з маршалом Франції У.-Ф. Левендолем у травні 1757 року. Саме тоді член Секретної королівської ради генерал Григорій Орлик (син гетьмана в еміграції Пилипа Орлика) схиляв двір короля Людовіка ХV до ідеї відірвання гетьманської України від Російської імперії. А ще до того у серпні 1764 року племінник прихильника гетьмана І. Мазепи генерального бунчужного Ф. Мировича (він повідомляв Г. Орлику: «Вся Україна напередодні повстання, як і в часи гетьмана Мазепи») підпоручик В. Мирович намагався звільнити з в’язниці спадкоємця престолу Івана ІV — йшлося про спробу державного перевороту (зрозуміло, Василя Мировича відразу стратили).

Як прихильниця системи абсолютизму Катерина ІІ була переконана, що будь-які автономні утворення в країні заважають раціоналізації управління, прийняттю універсальних законів, ефективній колонізації земель, ліквідації економічних бар»єрів.

Замість гетьманського правління було знову впроваджено Малоросійську колегію. В інструкції новому главі колегії Катерина II писала: «Гетманщину надлежит превратить в приносящую доход провинцию, обрусить население, вести строгий надзор над старшиной, склонной к сепаратизму».

Що ж до «обрусения», то царські заборони друкувати книжки українською мовою й вживати українську мову видавалися в 1720, 1729, 1763, 1769, 1862, 1876, 1881, 1888, 1892, 1895, 1908, 1910 та 1914 роках.

1775 року була зруйнована Запорозька Січ, а козаків перетворено на кріпаків. 1782 року утворено Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва — у такий спосіб скасовувався сотенно-полковий устрій — основа адміністративно-територіального облаштування Гетьманщини. 1783 року замість козацьких полків створено десять кавалерійських регулярних полків, які пізніше перейменували в карабінерські. Цього самого року на всьому Лівобережжі було остаточно введено кріпосницьку систему.

Поневолення України Катерина ІІ здійснювала з активною участю українців. Досить назвати для прикладу, що канцлером імперії у цей період був О. Безбородько, а міністром освіти П. Завадовський. Обидва мали на батьківщині величезні маєтки, де нещадно експлуатувалися покріпачені селяни.

Але, незважаючи на московський наступ, спроби відновити українську автономію чи й самостійну державу тривали. 1767 року представники ніжинського й батуринського шляхетств звернулися до офіційного Санкт-Петербургу з настійливою пропозицією відновити гетьманське управління Україною. Царський суд засудив 33 «підписантів» до смертної кари, 18 — до заслання на каторгу до Сибіру. Але цариця зжалилася — помилувала «сепаратистів». 1791 року класик російської літератури В. Капніст здійснив таємну поїздку до Берліна з намаганням дізнатися чи підтримає Європа українське антиросійське повстання. 1812 року українська шляхта озброїла 15 кінних полків з надією, що вони приєднаються до Наполеона, якщо він піде на Москву через Україну. Яскравий антицарський напрям мали численні антикріпосницькі повстання і в східній, і у західній Україні.