Актуальні роздуми над статтями з новітніх українських історичних словників та малої енциклопедії «Українське козацтво»
(К. «Генеза». 3. «Прем’єр», 2002 р.)
ГЕТЬМАНИ БЕЗ ВЛАДИ, УКРАЇНА — ЦАРСЬКА КОЛОНІЯ
Початок ХVІІІ століття, який в Україні збігся з завершенням доби гетьмана І. Мазепи, в Європі був позначений зміцненням позицій і монархій, і нових держав, створених за національним принципом.
Велика Британія вирішила на свою користь суперництво на морі з Іспанією. Боротьба за іспанську спадщину стала поштовхом до виникнення європейської війни 1701—1714 рр., битви якої відбувалися на території Іспанії, Італії, Південної Німеччини, Нідерландів, в океанах і Північному морі.
У східній Європі, після занепаду Польщі, зміцнювала свої позиції Московська держава: 1714 року було окуповано Аландські острови і Фінляндію, 1719 року московські війська вторглися у Швецію.
1721 року Петро І проголошує себе «імператором всія Русі», а Московію — Російською імперією, яка на Балтійському театрі війн приходить на зміну Швеції.
Внутрішнє життя Росії не піддається петровським реформам, незважаючи на жорстокість і рішучість царя, який підкорив собі навіть церкву. Держава монополізує всі основні виробництва, гірничу справу, будівництво тощо. Створюється потужна армія.
Але 50 відсотків державних прибутків іде на утримання царського двору.
Зрозуміло, що в умовах зміцнення самодержавної імперії Гетьманська держава не мала майбутнього. Петро І вирішив, за його висловом, нарешті «прибрати Україну до рук». Мета виправдовувала будь-які засоби. «Задля нашої безпеки в Україні, — писав князь Голіцин міністру Головкіну, — треба насамперед посіяти незгоду між полковниками й гетьманом. Не треба виконувати розпорядження гетьмана ... треба, щоб в усіх полках були полковники, не згодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їхні будуть нам відкриті».
Із заходу на Україну наступала Польща — ще 1699 року сейм прийняв постанову про ліквідацію козацтва на Правобережжі.
Частина істориків (зокрема В. Смолій та В. Степанков, В. Шевчук та М. Тараненко) вважають, що Гетьманська держава припинила своє існування ще 1676 року, коли зійшов з історичної арени гетьман П. Дорошенко.
На Лівобережжі козацька автономія зберігалася ще понад сто років.
Наслідком безупинної боротьби козацької верхівки за владу (в умовах імперського тиску Москви гетьманську булаву одержував насамперед той, хто демонстрував свою вірнопідданість цареві) стало руйнування економіки України, а отже, й усього життя.
«Сьогодні ця країна геть зруйнована. Війна, немов гангрена, потроху з’їдає все, що зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найкращий куток Європи на пустинні поля», — так оцінював ситуацію в Україні середини ХVІІІ століття французький дворянин де Божо.
Гетьманування від І. Скоропадського (з 1708 року) до Д. Апостола (1734 рік) стало періодом ще активнішого наступу царської влади на українські права.
Лють Петра І проти України після Полтавської битви не мала меж. Досить сказати, що московський цар мав намір не лише знищити гетьманську столицю Батурин (що він і зробив), а й розорати територію, яку займало місто. А потрапивши в Галац і знайшовши поховання І. Мазепи, Петро І із ненавистю топтав кам’яний надгробок, а потім розбив його.
«Вікно в Європу», яке прорубав цар для Росії, для України стало цілковитою втратою свободи. Українські купці відтепер мали можливість торгувати із закордоном лише через північний порт Архангельськ (?!). Було скасовано внутрідержавну вільну торгівлю, заборонялося ввозити й вивозити товари будь-куди, крім, зрозуміло, Московії. Всю сировину (насамперед селітра для виробництва пороху) поставляли винятково на російські заводи.
Колоніальна політика Петра І знищувала українську культуру, передусім мову та книгодрук. У державних установах запанувала російська мова, витісняючи українську.
В умовах жорстокого терору проти «мазепинців» цар «організував» у Глухові «обрання» нового гетьмана.
ВІД СКОРОПАДСЬКОГО ДО АПОСТОЛА
Іван Скоропадський (1646 р.—3(14). 7. 1722 р.) —гетьман Лівобережної України (1708—1722 рр.). Походив із козацько-старшинського роду Скоропадських. Народився в Умані. Мав високу освіту. 1675—1676 рр. — військовий канцелярист у гетьмана І. Самойловича. Виконував дипломатичні доручення гетьмана у його відносинах із царським урядом. Із 1701 р. —генеральний осавул. 1706—1708 рр. — Стародубський полковник. Прихильник гетьмана І. Мазепи, але став на бік Москви. Підготував проект нової міждержавної угоди між Гетьманщиною та Московською державою (Решетилівські статті 1709 р.), що передбачав зміцнення позицій Гетьманської держави. Проект був відкинутий Петром І.
Для контролю за діяльністю гетьмана з Москви прислали представника царя. Також на Лівобережній Україні було розміщено десять драгунських полків, утримання яких лягло важким тягарем на місцеве населення. Цар призначав на старшинські посади московських воєвод та вельмож, конфісковував землі і щедро роздавав їх своїм наближеним: Меншикову, Толстому, Головкіну, Шереметьєву... Під час Північної війни Московії зі Швецією в Гетьманщині проводилися численні мобілізації козаків для участі у бойових діях та для важких робіт на будівництві укріплень, каналів (Ладога, Волго-Дон) і нової столиці Московії — Санкт-Петербурга, де вони гинули десятками тисяч. З метою встановлення тотального контролю над життям українців і фактичного позбавлення влади гетьмана царським маніфестом від 16(27). 5. 1722 р. створено Малоросійську колегію у складі винятково московських вельмож. І. Скоропадський намагався протестувати, але змінити ситуацію не міг.
Пилип Орлик (11(21). 10. 1673—26. 11. 1742 рр.) —гетьман України в еміграції (1710—1742 рр.). Народився неподалік Вільнюса. Мав високу освіту, зокрема закінчив Києво-Могилянську академію. З 1706 р. — генеральний писар, найближчий радник гетьмана І. Мазепи. 1708—1709 рр. разом з І. Мазепою намагався створити за участю східноєвропейських держав та Швеції антимосковську коаліцію, яка стала б гарантом політичної незалежності України. Поразка у Полтавській битві 1709 р. примусила П. Орлика емігрувати. Після смерті І. Мазепи на козацькій раді 5(16). 4. 1710 р. обраний гетьманом, визнаний шведським королем та турецьким султаном.
Під час обрання П. Орлика гетьманом між ним, старшиною і запорожцями було укладено угоду «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська», яку пізніше було названо Конституцією П. Орлика 1710 р. Уклав союзний договір зі Швецією (1710 р.) та Кримським ханством (1711 р.). Туреччина, підтримуючи П. Орлика, оголосила війну Московській державі. Навесні 1711 р. П. Орлик разом із союзниками—татарами розпочав наступ на Лівобережну Україну. Полки І. Скоропадського були розбиті. П. Орлик взяв у облогу Білу Церкву. В травні почався наступ царських військ, які потрапили в оточення турецьких військ на р. Прут. Поблизу Ясс між Москвою та Туреччиною був укладений Прутський мирний договір 1711 року (Петро І в обмін на дозвіл турків вивести московські війська з оточення зобов’язався передати Туреччині, зокрема, Азов, Таганрог, частину українських земель).
П. Орлик жив у різних країнах, постійно дбаючи про свою безпеку, адже Петро І по-азіатському полював на нього, встановив за його голову нагороду — стільки золота, скільки важить голова гетьмана-емігранта. Не раз порушував перед європейськими урядами питання про допомогу у справі відновлення української незалежності. В історію увійшов як останній козацький гетьман, який відкрито порушував питання про створення української незалежної держави — спадкоємиці Русі Київської. П. Орлик — автор блискучих політичних маніфестів «Вивід прав України», «Маніфест до європейських урядів». Помер у Яссах.
На Лівобережжі після смерті І. Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори нового гетьмана. Наказним тобто тимчасовим гетьманом ще І. Скоропадським був призначений П. Полуботок.
Павло Полуботок (бл. 1660 — 18(29). 12. 1723 рр.) походив з козацько-старшинського роду Полуботків. Освіту одержав у Києво-Могилянській академії. Разом із батьком Л. Полуботком був учасником старшинської змови проти І. Мазепи. З 1706 р. — Чернігівський полковник. Кандидат на гетьманську булаву під час виборів після виступу І. Мазепи.
Петро І не довіряв Полуботку. Ставши наказним гетьманом, П. Полуботок активно підтримував домагання козацької старшини відновити гетьманство та ліквідувати Малоросійську колегію. Антицарський опір в Україні міцнів, тому Петро І викликав улітку 1722 р. Полуботка до Петербурга. Гетьман вручив царю петицію про відновлення державних прав України й вибори гетьмана. «Как вам известно, со времен первого гетмана Богдана Хмельницкого даже до Скоропадского все гетманы явились изменниками ... почему о сем деле докучать не надлежит» — відповів Петро І. А про самого Павла Полуботка цар сказав: «Очень хитер, он может Мазепе уравниться». Гетьман разом зі своїм урядом був ув’язнений у Петропавловській фортеці, де й помер. За іншими даними, П. Полуботка було закатовано.
У зв’язку з підготовкою Росії до війни з Туреччиною, а отже, потребою участі в ній українського козацтва, після смерті Петра І (у 1725 р.) цариця Катерина І вирішила провести вибори гетьмана України. Весною 1727 року до влади у Москві прийшов Петро ІІ. Він і здійснив намір Катерини І.
Данило Апостол (4(14). 12. 1654 —17(28). 1. 1734 рр.) — гетьман Лівобережної України з 1727 по 1734 роки. Походив із козацько-старшинського роду Апостолів. Народився у Великих Сорочинцях на Полтавщині. Миргородський полковник (1683—1727 рр.). Учасник Північної війни 1700—1721 рр. Прихильник І. Мазепи, активний учасник вироблення положень україно-шведського союзу. Перейшов на бік Петра І. Очолював козацькі частини у поході московської армії проти Персії. Підтримував наказного гетьмана П. Полуботка у його намаганні відстояти державні права України, противник Малоросійської колегії. Заарештований разом з Полуботком та козацькою старшиною і ув’язнений у Петропавловській фортеці.
1727 р. Петро ІІ ліквідував Малоросійську колегію. Обраний гетьманом Д. Апостол наступного року подав новокоронованому царю петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654 року. У відповідь російський уряд видав так звані «Рішительні пункти» 1728 р., які значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України. Незважаючи на це, Д. Апостол проводив адміністративні та економічні реформи, зокрема вимагав від російського уряду зміни дискримінаційної торговельної системи, введеної Петром І, скасування заборони на експорт українського зерна, шкіри, воску тощо. Д. Апостол відновив право призначати Генеральну військову старшину і полковників, обмежив діяльність росіян в Україні (матеріально заохочував їх виїзд), зменшив кількість московських полків. Домігся повернення під гетьманську владу запорожців, яких було переселено на батьківщину. Помер у Сорочинцях. Діяльність Д. Апостола тимчасово загальмувала процес цілковитої інтеграції Гетьманщини в структури Російської імперії. Серед нащадків Д. Апостола —брати Муравйови-Апостоли — керівники декабристського антицарського повстання Чернігівського полку.
ПІСЛЯ МАЛОРОСІЙСЬКОЇ КОЛЕГІЇ (1722—1727 рр.) ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ (1734—1750 рр.)
Після смерті Д. Апостола в роки правління російської імператриці Анни (а після — імператора Івана VІ та імператриці Єлизавети) козацькою автономією керувало Правління гетьманського уряду, що проіснувало до відновлення гетьманства й обрання гетьманом К. Розумовського.
Усі три урядові структури, які Росія силоміць нав’язувала гетьманській автономії (ще 1662 р. московський цар Олексій Михайлович заснував Малоросійський приказ, після нього 1722 р. Петро І створив першу Малоросійську колегію, потім було згадуване Правління гетьманського уряду, а Катерина ІІ 1764 р., остаточно ліквідувавши гетьманство, відновила діяльність другої Малоросійської колегії (проіснувала до 1781 р.), мали єдине завдання — обмежити, а в майбутньому знищити козацьку автономію, підпорядкувати управління українськими землями загальноросійським імперським інтересам. Після ліквідації 1781 року сотенно-полкового устрою Лівобережжя козацькі полки перетворювалися на регулярні карабінерські кавалерійські частини російської армії, а на українських землях поширювалася система державного управління Російської імперії.
Ніхто так яскраво не оцінив «заслуги» Петра І та Катерини ІІ перед Україною, як Тарас Шевченко. У гіркій комедії «Сон» він написав:
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче,
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову
сиротину.
Кати! Кати! Людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися;
а що взяли
На той світ
з собою?
