2 травня 1996 року міністр закордонних справ Г. Удовенко від імені України підписав у Страсбурзі один документ. Ідеться про сяк-так витлумачену в офіційному українському перекладі Хартію регіональних мов або мов меншин, саму назву якої, кажуть фахівці, перекручено. Зокрема, відомий дипломат і етносоціолог В. Євтух вважає, що хибний переклад заплутав ситуацію і з визначенням мов, котрі потребують підтримки і, зрештою, захисту в умовах України, і з вибором способів реалізації положень Хартії. В. Мармазов і С. Піляєв у книжці «Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції» називають документ Європейська хартія регіональних або міноритарних мов, застерігаючи від термінологічної плутанини (не «мов меншин»!). З ними погоджується і В. Євтух, доперекладаючи означення як «меншинних» і додаючи, що англійське mіnorіty (не mіnorіtіes!), французьке mіnorіtaіres ніяк не можуть правити за носія ознак — логічний підмет.
Хвіст від коми
Погляньте: відсутність коми перед сполучником «або» в назві Хартії тягне за собою неабиякі наслідки. «Або», як відомо, не означає «і», а розмежовує взаємовиключні речі, пропонуючи неминучий вибір, і тільки після коми «або» може пояснювати чи уточнювати щось як синонім слова «тобто». Отже, після означення «меншинних» варто б поставити ще одну кому, розглядаючи його як вставне. Англійське ж or має більше значень («або», «або ще», «якщо не», «і», «інакше кажучи» тощо), а головне — вони можуть не диференціюватися строго і цілком уживатися в одному контексті (як у сполучнику-гібриді and/or). Англійська граматика радить, але не вимагає відокремлювати комою уточнення, що його цілком може припускати логіка: European Charter for Regіonal or Mіnorіty Languages. Так само і французька, де ou є еквівалентом or. Та хай би логіка навіть наполягала — граматика назв суверенна в обох офіційних мовах Ради Європи і ком узагалі недолюблює. Це ми не вдумуємося в суперечливість нашого терміна «розділовий сполучник» (розділяє він чи сполучає?). Англо-французька ж традиція, навпаки, цілком гармонізує тут взаємовиключні речі.
Як бачимо, зміст двох ключових термінів Хартії можна зв’язати так і сяк, визначити один через другий, уподібнити, об’єднати чи й розвести одним тільки звуком, який для нас виявився пустим. То про яку мовну політику за Хартією, крім ганебної, можна говорити, якщо сам переклад Хартії є насильством над мовою краю?
Облаштування губернії
Етнічний регіоналізм в Україні таїть у собі небезпеку політичного сепаратизму. Адже у нас не самі собою слова «край», «земля», «область» змінилися хитрим терміном «регіон», навіть «губернія». Слово «губернатор» стало вже майже офіційним!
Хартія не розрізняє носіїв мов за національною чи етнічною ознакою і саме тому вона — ідеальне знаряддя для маніпуляцій «співвітчизниками в ближньому зарубіжжі», до яких Росія офіційно зарахувала всіх російськомовних, зокрема й українців — громадян України. Адже регіональною мовою може бути мова більшості населення, аж ніяк не меншинною для краю («регіону»), хай би нею і говорила етнічна меншина.
А тим часом Хартія захищає тільки мови, які перебувають під загрозою, а не носіїв мови «союзної», тієї, якою лиш скажи на гривню «руп» — і ти вже «наш человек», ми тебе захищаємо!
У Києві недавно голова Держдуми РФ Г. Селезньов умовляв Україну ратифікувати Хартію, і його спитали, чому сама Росія її не ратифікувала. Відповідь: «А нам не треба. У нас нема таких мовних проблем, як в Україні. Були проблеми з Татарстаном, але ми ухвалили закон про кирилицю для всіх, і тепер проблем немає»! Виходить, Україна й Татарстан — один хутір?
Філологи або юристи
Чи не є ми в центрі Європи отим «роз’єднувальним сполучником»? Чому в Україні філологам доводиться опановувати тонкощі правознавства? Зрозуміло, треба вміти обстоювати свої духовні цінності. Та чи не свідчить це про брак кваліфікації у юристів мовного профілю? Та чи є така дисципліна в університетах? Професор І. Ющук, аналізуючи Хартію з огляду на потреби українського суспільства, поставив документ у контекст інших правових актів і показав, що Рада Європи 1992 року ставила іншу мету, ніж та, яку переслідують ініціатори ратифікації. Мовознавець помітив, що рекомендації Хартії щодо освіти розмиті й застарілі, що конкретизацію деяких положень Хартії покладено на країну, яка її ратифікує, а підпункт 2а статті 10, який дозволяє і/або(!) заохочує використання регіональних (меншинних) мов у місцевому самоврядуванні, взагалі суперечить нашій Конституції.
Конотоп і Європа
Професор — не суддя, але він знає, що закон і право в нас — різні речі. Проте оцінює можливі наслідки ратифікації Хартії Україною так, ніби забуває про «нашу» систему правочинства. І не пояснює інших важливих речей. Зокрема, чому Хартію на початок 2003 року ратифікувало тільки 17 із 44 членів Ради Європи (див. сайт РЄ http://www. coe. іnt)? Чому ратифіканти взяли на себе дуже куці зобов’язання за Хартією? Чому 12 країн обмежилися підписанням Хартії (приміром, Італія, Франція, Люксембург, Росія, Румунія, Чехія), а 15 (у тім числі Бельгія, Грузія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Португалія, Туреччина) її навіть не підписували? Чому більшість країн Європи поставилася до Хартії прохолодно? І звідки в нас оцей театралізований ентузіазм?
Чому Європа (не вся) вимагає від України дотриматися, по суті, ритуалу приниження? І чи не дивно, що Верховній Раді, яка досі не ухвалила новий закон про мови, нав’язують ратифікацію Хартії? Чи годиться, не маючи власної концепції державної мовної політики, братися за втілення вселенських рецептів?
Та й не Хартія важлива, а те, як її тлумачити. Навряд чи вдаватимуться в нюанси Хартії у владних кабінетах. А радитися з ученими рівня Ющука чи Євтуха там не будуть! Бо там панує принцип «закон — як дишло». Хіба нині чинний Закон про мови зразка 1989 року нам не доводить: одна річ — сам закон, зовсім інша — його впровадження (читай нехтування).
Третій старт
...Президент Кучма у жовтні 1998 року подав до Верховної Ради законопроект про ратифікацію Хартії. У грудні 1999 року ВР ратифікувала Хартію, порушивши Основний Закон. Тож Конституційний Суд у липні 2000-го визнав ратифікацію нечинною. Удруге Президент подав проект закону про ратифікацію Хартії у вересні 2001-го. ВР вже не спішила. Комітет з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин попросив Президію НАНУ дати експертизу проекту. Її дали. Вона актуальна й нині. Бо 26 жовтня 2002 року законопроект подано до ВР утретє. Той самий! І підпис той самий. От де твердість духу!
Дев’ять пунктів
В експертному висновку, зробленому для ВР Інститутом української мови НАНУ, дев’ять пунктів. Лиш один із них називає «концептуально сильну рису» проекту закону України про ратифікацію Хартії: правова рівність мов національних меншин незалежно від чисельності кожної меншини. А вісім пунктів — зауваження і застереження. Підкреслено: Хартія зобов’язує національні меншини дбати про державну мову як чинник гармонізації суспільства. А ще: Хартія виходить із тієї норми, що державна мова має виняткові права на території своєї країни, але цей документ не враховує ситуації в Україні, де контроль за виконанням мовного законодавства ніякий. Цікаво, що Хартія має паралелі в чинному Законі «Про національні меншини в Україні», який світ визнав одним із найкращих! Далі: у проекті закону названо 13 мов меншин. І не названо мови, що перебувають на межі зникнення (караїмська, ромська). Це суперечить Хартії, що покликана захистити передусім такі мови. Хибою проекту закону є відмова визначити мовне обличчя України майбутнього і подбати про виправлення перегинів радянського «співжиття мов». Наостанок сказано: якщо Хартію ратифікували лиш 14 держав, отже, її ратифікація не є умовою збереження членства в Раді Європи? Чи не вивчити досвід тих, хто ратифікував, і тих, хто ні (їх більше), а потім думати, чи приймати на себе зобов’язання за Хартією.
