Їдемо з чоловіком поїздом до Харкова, розмовляємо про те, про се. Ну і школу, звісно, зачепили.
— Уявляєте, — каже сусід по купе із Корсуня-Шевченківського. —Приходить напередодні канікул донька додому і з порога каже: «Училка сказала, щоб усі бажаючі переекзаменувати історію принесли по шоколадці «Мілленіуму». Білого, за три гривні».
Смак «училка» має непоганий, подумалося, але чому розмінюється на такий дріб’язок. Пам’ятаю, вчителька племінника з Києва позаторік забажала від учнів міксер. У складчину. Від тих, хто хотів мати оцінку на пару балів вищу, ніж заслуговували.
Певне, такі відвертості сіячів доброго, вічного і розумного нікого не дивують.
Знайомі педагоги відреагували на мою розповідь про куплені (підмащені, підсолоджені) бали по-селянському мудро і чесно: «Як платять, так і оцінюємо». На що я зухвало відповів: дітям здебільшого оцінки ті непотрібні, зате вчителям, схоже, конче потрібна плата. У вигляді «Мілленіуму», вази чи міксера. Приїхали!
Як тут не пригадати великого гуманіста Василя Сухомлинського, який справедливо вважав, що оцінка — це винагорода за працю, а не покарання за лінь. Він поважав «дитяче незнання» і прагнув перетворити школу в «школу радості».
Не знаємо ми великого Педагога. Забули про його «Сто советов учителю». Вочевидь, не для нас, теперішніх прагматиків, вони написані. А шкода.
І. І.