Український рід Мацієвичів — унікальний і неповторний: багато представників його стали історичними особами, творили подвиги в ім’я науки, культури, прогресу, духовності. Коріння роду Мацієвичів проросло з XVІ століття на древній волинській землі (перша згадка в документах), дерево його буйно розцвіло на землі сучасної Кіровоградщини.

Проти царициного насильства

Року 1697-го в родовому маєтку Мацієвичів на Волині у сім’ї місцевого священика народився син Олександр. Батько його належав до тих служителів духовного культу, які різко виступали проти Люблінської унії 1569 р. і підтримували національно-визвольний рух проти польського гноблення. Не випадково село Мацієвичі опинилось у центрі повстання Северина Наливайка 1594-1596 рр. Є відомості, що ватажок повсталих селян і козаків під час перебування в Мацієвичах жив у оселі священика і, попереджений ним, своєчасно залишив село, щоб не потрапити в котрусь із пасток, розставлених тут для повстанців польським гетьманом Жолкевським.

Коли Олександр підріс і закінчив початковий курс навчання, його віддали до Київської духовної академії. Він служив у різних парафіях, мав високі духовні сани. У 1741 році його висвятили на митрополита Ростовського, обрали членом святійшого Синоду, давши духовне ім’я Арсеній. На митрополичій посаді Арсеній Мацієвич прослужив двадцять років.

Його життя здавалося безхмарним, служба цілком надійною. Аж поки імператриця Катерина ІІ не надумала відібрати землі українських монастирів і передати їх своїм численним ненажерливим фаворитам. У ті часи на монастирських землях України знаходилося понад 14 тисяч дворів. Монастирі проводили велику культурно-освітню роботу, утримували школи, шпиталі, друкарні. Як справжній патріот віри й України, митрополит відважився повстати проти царициного насильства. У лютому 1763 року Арсеній правив у Ростові «Чин відлучення від церкви» ворогів і сміливо оголосив анафему всім «насильникам і кривдникам святої Божої церкви і монастирів», тобто — самій цариці та її Синодові. А через кілька днів послав до Синоду два різкі гнівні протести, у яких, за визначенням сучасників, «по-козацькому вичитав і найсвятійший Синод, і саму Катерину за всі їхні наміри».

Синод негайно доповів цариці про «оскорбителя ея величества». Відважного митрополита схопили і під конвоєм відправили до Москви. На допитах була присутня особисто цариця, і Арсеній вичитав Катерину в очі. Імператриця вкрай розгнівалася, наказала забити рота «відступникові» дерев’яним кляпом і так тримати до суду. Суд засідав більше тижня, митрополита «за превратныя и возмутительныя толкования Священного Писания и за посягательство на спокойствие подданных» 12 квітня 1763 року позбавили сану і простим ченцем заслали в Архангельський Карельський монастир.

Та й у вигнанні український богослужитель не скорився, продовжував викривати політику царизму. Зрадники донесли на Арсенія, і його знову під наглядом доставили в Москву. Тепер його судили як політичного злочинця і визнали «достойным истязания и лишения жизни». Та Катерина «змилостивилася», подібні жести до своїх жертв імператриця застосовувала не раз: Мацієвича тільки розстригли з ченців і дали образливе прізвисько Арсеній Брехун. Сімдесятирічного діда 8 січня 1768 року навіки вкинули в Ревельський каземат. Камеру вибрали якнайтіснішу: три метри довжиною і два шириною. Як зазначали свідки, Арсеній у тюрмі своїй «закладений був цеглою, тільки залишалось віконце, в яке йому подавали їжу». Митрополит Київський Євген Болховитинов свідчить: як укинули в каземат Арсенія, то «темниця до самої смерті його уже не відчинялася, було припинено всяке спілкування з сторонніми, зрештою йому відмовили не лише в одязі, а навіть у їжі». Великий мученик, якого народ вважав святим, «крізь розбиті шибки свого вікна і крізь залізні грати криком благав не дати йому померти від холоду й голоду».

Чотири роки гнив у тісному казематі українець-митрополит. Тримали його у великій таємниці, тому про подвиг його народ склав безліч різних легенд. Кінець стражданням настав 28 лютого 1772 року — того дня мужнього митрополита не стало. Незадовго до смерті Арсеній Мацієвич на підвіконні цвяхом видряпав вірша з псалтиря: «Благо мне, яко смирил мя еси...»

Як схоже російський царизм розправився через три роки з іншим непокірним українцем — Петром Калнишем. Різниця лиш у тім, що козацький отаман помер у Соловецькому монастирі.

Авіатор, патріот, політик

У суботу 25 вересня 1910 року більшість газет столиці Росії вийшла у траурних рамках. «Петербург проводжав до могили нову людину, —писали «Петербургские ведомости», — і проводжав з такою помпою, з такою одностайністю і таким дружнім пориванням солідарності, як нікого ще із своїх культурних і політичних вождів. Це був істинно перший національний похорон, перша загальна і одностайна скорбота, яка без примусу і цілком щиро об’єднала всі прошарки населення».

Повідомлялося, що такої траурної процесії, яка розтягнулася від Двірцевої площі до Олександро-Невської лаври — місця поховання, Петербург ще не бачив. Здавалося, на вулиці вийшло все населення міста.

Кого ж ховала того сирого туманного дня столиця найбільшої в світі імперії? Капітана морської служби, одного з перших льотчиків Росії Левка Мацієвича. Він брав участь у всеросійському святі повітроплавання, що проводилося в Гатчині під Петербургом. Репортер газети «Новое время» О. Кривенко писав: «Польоти Мацієвича красиві. Його апарат — слухняний кінь у його руках». «Капітан Мацієвич вражає своєю незвичайною витримкою під час польотів, —додає журналіст «России», — сідає на свого «Фармана» так само, як ми з вами сідаємо на візника. А коли злазить після півгодинного польоту, то обличчя його не змінюється, і не помітно на ньому ніякого хвилювання — ніби він зійшов з карети після спокійної прогулянки».

Ось таким він був пілотом, капітан Левко Мацієвич. Він вразив на показових польотах усіх, його майстерність здивувала не тільки спеців-авіаторів. У небо з Мацієвичем ризикнули піднятися як пасажири професор К. Боклевський, адмірал Яковлєв, полковник Ханенко, навіть голова Державної думи О. Гучков та прем’єр-міністр П. Столипін. Такою була довіра до майстерності пілота. А 24 вересня сталася трагедія: під час чергового польоту у машині щось зламалося, і відважний авіатор загинув. «Капітан Мацієвич став на чолі групи піонерів повітряної справи, — відзначила одна з газет. — По його повітряних слідах, натхненні його прикладом, підуть інші».

Цікавий факт із біографії загиблого авіатора подали «Петербургские ведомости»: «Лев Макарович родился в Малороссии, страстно любил свою родину Украйну, и любимым языком в интимном кругу был украинский язык, которым он владел свободно». Так, Левко був представником роду Мацієвичів, з якого походив його предок Арсеній — мученик за українську церкву. Не вдалося з’ясувати (та це не так і важливо), представник якого покоління Мацієвичів перебрався жити на береги Тясмину, в Олександрівку тодішньої Київської губернії (тепер Кіровоградська область). Тут батько майбутнього авіатора Макар Дмитрович працював бухгалтером на цукрозаводі Терещенка. Тут 13 січня 1877 року народився Левко, звідси він пішов у велике, захоплююче життя. Навчання у гімназії Києва, у Харківському технологічному інституті дали юнакові гарні знання: він досконало знав хімію, фізику, захопився кораблебудуванням, що й привело його на роботу в Севастопольський порт, і став він корабельним інженером. Це — як фахівець. Як громадянин і патріот України (пам’ятаймо: «страстно любил свою родину»), Левко Макарович увесь вільний час віддавав популяризації української культури, літератури, звичаїв свого народу. У січні 1902 року Мацієвич організував у Севастополі вечір пам’яті Тараса Шевченка, про який довго згадували його учасники. У концерті брали участь, в основному, аматори. Вони натхненно і проникливо виконували пісні на слова Кобзаря, музичні твори Петра Ніщинського, Миколи Лисенка. Сам Мацієвич, за спогадом одного з друзів, зняв офіцерську форму, переодягнувся в сині шаровари, чоботи, яскраву сорочку і хвацько витанцьовував гопака. А як натхненно він читав поезію Шевченка! У 1903 році Левко Мацієвич познайомився з Марком Кропивницьким, і відтоді двох патріотів України поєднувала міцна творча дружба. Левко був серед тих видатних діячів української культури і літератури, хто в 1903 році прибув у Полтаву на відкриття пам’ятника Івану Котляревському, особисто познайомився з багатьма діячами українського відродження.

Була ще одна грань невтомної громадської діяльності Левка Мацієвича — політична. У лютому 1900 року, будучи студентом технологічного інституту, разом з Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим та Боніфатієм Камінським заснували Революційну українську партію (РУП) — партію, яка вперше висунула ідею національної боротьби українців за незалежність. До речі, невдовзі до цієї політичної організації вступили майбутні керівники Української Народної Республіки Симон Петлюра та Володимир Винниченко. Щоправда, стосунки між Мацієвичем і Винниченком не склалися — ці люди по-різному розуміли зміни в Україні.

...На території Олександро-Невської лаври у Петербурзі, де ховали високих царських чиновників, представників знаті, стоїть металевий кований хрест на могилі першої жертви авіакатастрофи в Росії Левка Мацієвича. У дні прощання з загиблим земляки-українці принесли в пантеон вінок з написом:

І скільки вас розбилось об граніти,

І скільки вас сконало серед мук.

Та смерть була безсила вас спинити

І вбити в душах ваших вільний дух.

Через багато десятиліть на батьківщині вірного сина України — в Олександрівці — було відкрито меморіальну дошку на будинку, в якому народився Л. М. Мацієвич, у районному музеї відкрився куточок пам’яті видатного земляка.

На гребені бурхливих подій

Якщо Левка Мацієвича з дитинства полонило море і небо, то його старший брат Кость (нар. 1873 р.) був закоханий у ліс і степ, які з усіх боків оточували Олександрівку. Батько — бухгалтер цукрозаводу — бачив своїх дітей (а їх у нього з дружиною Тетяною Федорівною було дев’ятеро) освіченими, культурними людьми. Не дивно, що майже всі діти Мацієвичів мали вищу освіту. Кость, як і Левко, середню освіту одержав у київській гімназії. А вищу вирішив здобувати в Новоолександрійському інституті сільського господарства і лісівництва. Це був один з найстаріших вузів аграрного профілю в Європі, заснований ще 1816 року в Маримонті (поблизу Варшави). Пізніше його перевели до Новоолександрії (тепер Пулави, Польща), а 1914 року у зв’язку з війною евакуювали до Харкова. Тепер це — Харківський сільськогосподарський інститут ім. Василя Докучаєва. До речі, видатний російський грунтознавець у 1892—1895 роках працював директором інституту. Саме тоді в ньому навчався Кость Мацієвич.

Мабуть, у роду Мацієвичів закладений козацький дух свободи, потреба бути потрібним суспільству. Як його далекий предок митрополит Арсеній повстав проти національного гноблення, так Кость залучився до діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості. Він організував в інституті українську студентську громаду. Вона виконувала не тільки просвітницьку, а й політичну роль. Саме на основі цієї громади пізніше виникне партія українських соціалістів-федералів (УСФ), яка відігравала позитивну роль у становленні УНР у 1917 році. Її лідером став Кость Мацієвич. Він разом з Іваном Огієнком, майбутнім митрополитом Іларіоном (до речі, автором книги «Українська церква», в якій значне місце відведено подвигу митрополита Арсенія Мацієвича), Євгеном Архипенком, Степаном Остапенком створили у лютому 1919 року Кабінет міністрів на зміну Директорії. Пост міністра закордонних справ у ньому зайняв К. Мацієвич. Однак у непростій політичній обстановці, що склалася в Україні у 1918-1919 роках, уряд Остапенка не мав успіху, Україні так і не вдалося вибороти незалежність, багатьом політичним діячам, хто не поділяв погляди більшовиків, довелося емігрувати. Кость Мацієвич з 1923 року оселився в Подебрадах (Чехія).

Життя в еміграції — то одночасно трагічна й повчальна сторінка багатьох талановитих людей України. Уся вина їх перед більшовицькою владою полягала в тому, що вони на гребені бурхливих подій були втягнуті в політичні протистояння і виступали лиш за одне: незалежність України. Як багато ці люди могли зробити для своєї батьківщини, народу! Кость Мацієвич більше десяти років працював на агрономічно-лісовому факультеті Української господарської академії в Подебрадах, був професором. Він — автор багатьох наукових праць з агрономії, укладач оригінального «Лісового словника». Вчений брав участь у світовій аграрній виставці в Чикаго (США), численних міжнародних з’їздах, мав багато відзнак і нагород міжнародних організацій. Кость Макарович — один з основоположників і видатних діячів суспільної агрономії. Як не вистачало фахівців цієї науки в СРСР! А Мацієвич видав п’ять наукових праць з цієї галузі ще в царській Росії, причому й таку, як «Головні принципи земельної реформи на Україні» у 1917 році. Роботи «Сільськогосподарська політика СРСР у світлі сучасної кризи» та «Колективізація селянського господарства на Україні» побачили світ у 1931 і 1936 роках. Українські фахівці сільськогосподарського виробництва з цими унікальними науковими розробками навіть не знайомі. А як би вони стали в пригоді під час проведення аграрної реформи!

Помер К. М. Мацієвич 1942 року. Похований у Празі. Наукова спадщина вченого чекає своїх дослідників.

Пілот у спадщину

Коли під час свята повітроплавання в Петербурзі 24 вересня 1910 року загинув один з перших і найкращих авіаторів Росії Левко Мацієвич, його племінника Василя не було ще й на світі. Він народився 13 квітня 1913 року. Але в сім’ї жив дух відважного пілота, його обожнювали, ним пишалися. А ще Василь з раннього віку чув, що його дядько був чудовим морським інженером, розробляв проект нового потужного підводного човна. І вирішив хлопець піти в житті дорогою близької йому людини. У п’ять років хлопчик осиротів: під час нальоту на Піщаний Брід чергової банди у неспокійному 1918-му загинули його батьки. Василька забрали родичі до себе в Олександрівку, де він виховувався у місцевому дитячому притулку, а далі віддали в дитбудинок комуни імені Леніна у Зінов’євську (тепер Кіровоград). Потім — школа фабрично-заводського навчання, робота слюсарем-лекальником механічного цеху заводу «Червона зірка». Мрія, а точніше, армія, привели молодого робітника до Ленінградського морського технікуму. Може, і став би Василь моряком, якби не привабливий заклик на всю країну: «Комсомолець, на літак!» Другокурсник технікуму Василь Мацієвич став першокурсником Оренбурзької школи військових льотчиків.

Минуло зовсім небагато часу, і молодший лейтенант уже добре знав, що таке справжня війна. Йому, пілоту-винищувачу, вже у 1939-му довелося повоювати на радянсько-фінській. Коли мороз аж тріщить (за сорок), птахи на льоту замерзають, — він мусить летіти, супроводжуючи бомбардувальники. А у противника, виявляється, і зенітки прицільні, і авіація не гірша за нашу.

І все ж йому пощастило: із пекла фінської війни вийшов здоровим і неушкодженим, ще й військове звання одержав. Коли вже на заході спалахнув вогонь війни ще страшнішої, Василь Мацієвич був командиром окремої нічної ескадрильї 26-го винищувального авіаполку авіакорпусу ППО під Ленінградом. Що значить нічної, та ще протиповітряної оборони, — пояснювати не треба: це постійна готовність до вильоту, ризик і неодмінне завдання — не пропустити літаки ворога у небо над містом, блокованим з усіх боків. Ескадрилья наказ виконувала завжди, а її командир капітан Мацієвич особисто здійснив за час оборони Ленінграда майже триста бойових вильотів, збив 16 ворожих літаків. Збивали і його. Одного разу на прошитому кулями літаку він усе ж зміг дотягнути до свого аеродрому. Причому, садити машину довелося на одне шасі. Посадив. Іншого разу ворожий снаряд влучив у самий бак літака. І в цій ситуації мужній пілот не розгубився — посадив літак на крижину Фінської затоки.

Так воював на фронті військовий льотчик Василь Мацієвич, продовжуючи славні традиції роду — бути володарем п’ятого океану. Подвиг племінника найкращого пілота Росії відзначено гідно: 14 лютого 1943 року капітанові Василеві Антоновичу Мацієвичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

До 1965 року полковник Мацієвич командував авіаполком. Його вихованцям уже тісно було в небі — старший лейтенант Герман Титов влітку 61-го штурмував космос.

Герой відійшов у вічність 6 вересня 1981 року в Києві.

Кіровоград.