ГЕТЬМАНАТ

Відхід в історичне минуле Б. Хмельницького позбавив українську еліту самостійного політичного мислення й народив та утвердив живучу традицію орієнтуватися в зовнішньополітичній діяльності на «сильних світу цього». Очевидно, тому й закономірно, що, наприклад, російська імператриця Катерина ІІ, врешті-решт скасувавши гетьманство, 1764 року видала генерал-губернатору України (названої царською Москвою Малоросією) О. Рум’янцеву інструкцію, в якій йшлося про щедрі природні багатства України, її багатолюдність, родючість земель та сприятливий клімат, переваги краю над іншими регіонами її імперії. А в кінці стояло чітко визначене першочергове завдання для новопризначеного генерал-губернатора: «Необходимо нужно, под каким бы то ни было иным званием, кроме подушного, расположить на тамошний народ и получать с его в казну нашу, по долгу и справедливости, да и по самим уговорным пунктам гетьмана Богдана Хмельницького нам бесспорно принадлежащие доходы». Інакше не могло й бути, адже жоден з наступників Б. Хмельницького навіть не наблизився до Великого Гетьмана ні масштабністю своїх намірів, ні державницьким мисленням.

Сьогодні стисло розглянемо діяльність трьох гетьманів України (І. Виговського, Ю. Хмельницького та П. Тетері), влада яких поширювалася на всю територію гетьманської держави. Адже після чорної ради 1663 року (рада, яка скликалася рядовим козацтвом, але її рішенням підкорялася й старшина), зініційованої І. Брюховецьким, обиралося два гетьмани — лівобережний та правобережний, що призвело до фактичного розділення України на дві частини (до речі, наслідки честолюбного кроку гетьмана-авантюриста й демагога даються взнаки й у сучасній Україні). Історики закономірно назвали період вітчизняної історії після Б. Хмельницького РУЇНОЮ. Почалась вона громадянською війною.

Під час гетьманування І. Виговського відбулися дві значні події, що стали яскравими сторінками української історії.

Оскільки царська Москва в жовтні 1656 року підписала з Польщею у Вільно перемир’я, без залучення до переговорів України, Б. Хмельницький вважав себе звільненим від Переяславських домовленостей 1654 року. Цю думку поділяв й І. Виговський. У вересні 1658 року він підписав з Польщею Гадяцький союзний договір, який частина дослідників вважає «вищою політичною ідеєю українців», з чим зовсім не згодні інші історики, зокрема В. Смолій та В. Степанков.

Рішення укласти договір з поляками та литовцями І. Виговський супроводжував зверненням свого уряду до лідерів європейських держав, в якому дав детальне й переконливе пояснення причин розриву з Москвою. Оскільки остання ініціювала більшість політичних подій в Україні, то гетьман, зокрема, писав: «Так розкрилася хитрість і підступність тих, які без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї — рабське ярмо. Для того, щоб знищити його,.. шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї свободи» (вид. — В. А.).

До речі, автором угоди з українського боку був наш видатний правник та дипломат Юрій Немирич.

На жаль, немає змоги у цих публікаціях детальніше зупинитися на біографіях сподвижників Б. Хмельницького, його полковників і взагалі сучасників. Наприклад, треба було б згадати гетьмана Івана Сулиму, який за участь в антитурецьких походах був нагороджений папою Павлом V золотою медаллю з папським портретом. І. Сулима влітку 1635 року, повертаючись з чергового походу, знищив щойно збудовану поляками фортецю Кодак на Дніпрі з її німецьким гарнізоном.

Постать Ю. Немирича обійти мовчанкою не можна хоча б тому, що він був одним з найосвіченіших в Європі —навчався в Раківській аріанській академії в Польщі, в університетах Лейдена та Базеля, подорожував та навчався в Англії (Кембріджський університет), Франції (Сорбонський університет) та Італії. У складі польських військ воював проти Московії та Швеції, учасник Конотопської битви (полковник), убитий під час повстання проти І. Виговського.

Зміст Гадяцької угоди зводився до утворення федеративної держави у складі Польщі, Литви та України. Законодавча влада в останній належить Національним зборам, гетьман обирається пожиттєво, армія — 60 тисяч козаків, релігії — рівноправні, засновуються два університети, друкарні, школи тощо.

Гадяцький договір не був реалізований, але він важливий як пам’ятник державницької думки України ХVІІ століття.

Друга значна подія в гетьмануванні І. Виговського тісно пов’язана з першою. Підписання Гадяцької угоди стало поштовхом до московсько-козацької війни 1659 року.

Улітку в Україну вирушила стотисячна російська армія. 28—29 червня під Конотопом вона була цілком знищена. «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах напав на Москву...» — писав про наслідки Конотопської битви російський історик ХІХ століття С. Соловйов.

Гетьман І. Виговський був готовий повторити похід П. Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву, але намір не був реалізований через громадянську війну в Україні. Промосковські політичні сили вирішили віддати гетьманську булаву Ю. Хмельницькому, кошовий Запорозької Січі І. Сірко напав на Крим, чим змусив хана залишити І. Виговського, повстання проти гетьмана поширювалося по Україні...

Визначний український державник В. Липинський вважав І. Виговського найбільш освіченим гетьманом, його думку поділяли історики Д. Дорошенко та Б. Крупницький.

Особистий секретар Б. Хмельницького С. Зорка писав, що І. Виговський був для Великого Гетьмана немов для Ісуса Христа його улюблений учень Іван Богослов.

Трагічною була доля братів Виговських: полковника Данила замучено дорогою до Москви, а двоє його однокровників померли у царській неволі.

Руїною назвали дослідники занепад Української гетьманської держави. Це поняття увів в історичну науку М. Костомаров. Історик В. Степанков вважає, що під час Руїни загинуло більше половини населення Правобережної України. Саме тому процитований вище наш видатний письменник й історик П. Куліш був різким критиком козацтва як деструктивної сили українського суспільства. Очевидно, на такі висновки наштовхнули П. Куліша невдачі наступників Великого Гетьмана.

Гетьман Павло Тетеря (бл. 1620—1622 — квітень 1671) походив з шляхтичів (справжнє прізвище Моржковський), навчався в Києво-Могилянській академії та в Мінській уніатській школі, член Львівського братства. Досконало володів латинською мовою, мав європейські манери поведінки. У другому шлюбі одружений з донькою Б. Хмельницького Оленою. Був одним з найбагатших в Україні. До багатства ставився як до інструменту політичної боротьби. З 1653 року — переяславський полковник. Дипломат. Не підтримував ідею Руського князівства, був прихильником польської орієнтації.

Гетьман Правобережної України з 1663-го по 1665 рік. Мав за мету об’єднання України під єдиною владою. У свій час прихильник І. Виговського, пізніше на його вимогу поляки стратили І. Виговського. Віддавши гетьманську булаву, жив у Польщі, де прийняв римо-католицизм. Після московсько-польського Андрусівського миру 1667 року становище П. Тетері ускладнилося й він врешті-решт опинився в Туреччині, де був проголошений гетьманом України під турецьким протекторатом. Але гетьманську булаву П. Тетері вдруге взяти в руки не судилося — він був отруєний.

Саме в час гетьманування П. Тетері польський магнат С. Чарнецький знищив могилу Б. Хмельницького, було кинуто до в’язниці Ю. Хмельницького.

Щодо терміну «руїна» дослідники не дійшли згоди у визначенні часових рамок цього драматичного періоду української історії. М. Костомаров пояснює ослаблення Гетьманської козацької держави і пов’язаний з ним загальний занепад з правлінням лише трьох гетьманів —ставлеників Москви: І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича й обмежує хронологічно Руїну 1663—1687 рр. та територіально — Лівобережною Україною. Інші історики вважають, що занепад торкнувся всієї України, й датують її період — від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи (1657 —1687).

Як уже зауважувалося, ще за часів Б. Хмельницького його держава потрапила в трикутник смерті: Польща, Туреччина (з Кримом) й Московія. Всі ці географічні сусіди України мали на меті лише ослаблення, а потім і знищення незалежного державного утворення на Дніпрі. Польща і Московія до того ж ще й вважали себе повноправними претендентами на Києворуську спадщину. І всі троє прагнули прибрати до рук родючі степові землі, безцеремонно втручалися у внутрішнє життя Козацької держави, розділеної на дві ворогуючі між собою частини — Правобережжя та Лівобережжя.

Різні за значенням та наслідками події переживала Україна в ці часи. 1661 року у Львові указом польського короля Яна Казимира було засновано єзуїтську колегію, яка поклала початок історії нинішнього Львівського університету. 1662 року Москва створила в структурі Посольського приказу Малоросійський приказ для відання українськими справами (це був перший крок до майбутнього повного знищення козацької автономії). 1675 року Лазар Баранович заснував у Новгороді-Сіверському друкарню. 1686 року Москва підпорядкувала російському патріархатові українську православну церкву.

Роздумуючи про Руїну, Б. Грінченко писав: «Поруч з І. Виговським стоїть Пушкар, поруч з Дорошенком стоїть Многогрішний та Ханенко, не кажучи вже про Брюховецьких, Адамовичів, Лісовських. І кожен з тих згаданих веде за собою якусь частку України, і всі вкупі, волею чи неволею, заливають Україну кров’ю, повивають її вогнем і з багатої, пишно-барвистої, сяйвом сонячним та волею повитої країни роблять розлогу труну народну, ховають у ній українську волю, українське право, українське добро, і історія пише «Руїна» там, де колись було осяйне слово «Життя». Минуле не минається дурно сьогочасному. Воно зоставляє наслідки навіки».

За Б. Хмельницького Гетьманська держава була сильною й об’єднаною. Її історія розвивалася в контексті європейських традицій. Послаблення центральної влади призвело до активізації козацьких низів, споживацькі настрої яких використовували для своєї боротьби за владу численні претенденти на гетьманську булаву. Добре знаючи, як рішуче діяв, вирішуючи внутрішні конфлікти, Б. Хмельницький, гетьман І. Виговський застосовував проти своїх опонентів збройну силу. Він оточив Полтаву — столицю полковника—бунтаря М. Пушкаря, який разом з Я. Барабашом устиг заручитися підтримкою Москви, й наніс жорстокий удар. З обох сторін склали голови понад 50 тисяч чоловік.

Так, у міжусобних війнах, часто спровокованих ззовні, гинуло козацьке військо, ослабляючи українську армію —єдину гарантію існування Гетьманської держави.

Важко не згодитися з дослідниками вітчизняної історії, які переконані, що в результаті безупинної боротьби козацької верхівки за владу були зруйновані державні основи Гетьманщини — консолідація та єдність українського народу.