Батько

В Онопріївці Миколу Кіндратовича Терещука знає і старе, і мале. Бо він, колишній колгоспний тракторист, згодом учитель трудового навчання у сільській школі — майстер на всі руки. За що б не брався — у механіці, електротехніці, сільських ремеслах, навіть у конструюванні дитячих ігор — виходить швидко, надійно і до ладу.
— Якби нашому дідові Миколі дали запчастини до ракети —ми і в космос злетіли б, — казала, сміючись на змайстрованій Миколою Кіндратовичем гойдалці, сусідська дівчинка Іринка.
Утім, не лише «гойдалку до небес» поставив для сільської дітвори колишній учитель. Навпроти свого городу, у заплаві маленької річечки Хвоси, він упорядкував невеликий ставок. Радощів для його малих друзів не було меж!
Адже вони не лише купалися досхочу, а й вудили рибу — Микола Кіндратович запустив у ставок малька. Згодом умілець придумав для дітей ще одну розвагу. Між старих верб через водне плесо він проклав справжню підвісну дорогу. Такого «атракціону», щоб летіти в повітрі через ставок, не було в жодному сусідньому селі. Тому в Онопріївський «луна-парк» приходили дітлахи й здалеку.
Узимку, коли кригою скувало ставок і Хвосу, Микола Кіндратович надумав відтворити старовинну сільську забаву. Для цього він закріпив на льоду «фургало» — кілок і довгу жердину. «Кроковеє колесо» крутилося навколо своєї осі і «фургало» санчата. Не тільки онопріївська малеча захоплено гралася у зимову розвагу. Приходили й дорослі, щоб згадати своє дитинство.
На подвір’ї у Терещуків також усе механізовано: є своя міні-пилорама, водогін, кочегарка. На городі — повний набір агротехніки.
Микола Кіндратович сконструював і власноручно склав чотири мотоблоки, розпушувач і підгортач грунту, картоплесаджалку, маленький тракторець ще й «агрегат для домашньої консервації».
— Мені завжди хотілося працювати на землі і щось майструвати,— охоче розповідав господар. — Це почуття і різні ремесла передавалися, гадаю, з роду в рід. Батько мій, Кіндрат Кононович, ковалював. Ніхто краще за нього в Онопріївці не міг вкувати воза чи брички. А ще він так вшивав куликами хати, причому «художньо», з припусками, китицями, що вони стояли, мов намальовані... Дід мій, Конон Трохимович, мав кілька десятин землі, півдесятини лісу і бондарював. Міцні Кононові бодні, жлукта, ковганки, діжки, бочки стояли у кожній онопріївській хаті та льоху...
Від діда-прадіда перейняв Микола Кіндратович любов до землі. Відпрацювавши понад 20 років у колгоспі і стільки само у школі, він вийшов на пенсію і зайнявся улюбленою справою. На жаль, земельного паю йому і дружині не виділили. Обійшли, як майже скрізь, сільських учителів. Тому Терещуки попросили місцеву владу, згідно із законом, дати їм землю в оренду. На півторагектарній площі посіяв «фермер-початківець» пшеницю, ячмінь, кукурудзу. Доглядав за полем з ранку до вечора. Витримав усю агротехніку. І урожай одержав «канадський» — близько 80 центнерів зернових з гектара.
— Засипав я в наші домашні засіки понад п’ять тонн хліба, — розповів про своє фермерування Микола Кіндратович. — За рік вигодував 50 качок і 20 гусей. Тепер м’яса маємо вдосталь, до того ж дієтичного. Є чим пригощати дітей, онуків, родичів — аби тільки частіше приїжджали...
Мати Тамара Андріївна Терещук — улюблена вчителька української мови та літератури онопріївців кількох поколінь. Родом вона зі славного холодноярського краю. Навколишня краса лісів, левад і степів зачаровувала її з дитинства і вона пробувала передати свої почуття віршованими рядками на папері. То й було єдиною втіхою для дівчини, яка росла напівсиротою. Батько Тамари, Андрій Дрига, поліг на західних фронтах другої світової війни. Вона мріяла у юності: ось виросте, вивчиться і обов’язково знайде могилу свого батька, котрий не дожив до перемоги всього кілька днів. Відшукає місце вічного його спочинку і повезе туди свою маму і сестру...
Не судилося сільській вчительці здійснити свою мрію. Зате завжди протягом довгих років учительської праці Тамара Андріївна виховувала у своїх синах і учнях глибоку повагу до фронтовиків, шану до пам’яті тих, хто не повернувся з війни.
Можливо, під впливом її розповідей про свого батька-артилериста, діда, котрий в двадцятих роках минулого століття воював у холодноярських повстанських загонах, молодший син Олександр став військовим. Так це чи ні, але в родині повелося: старший син Сергій пішов хліборобським шляхом дідів-прадідів по батьківській лінії, а Сашко — по материнській.
— Обох синів ми з чоловіком виховували у праці і в повазі до старших, — поділилася Тамара Андріївна. —Вчили бути чесними і чуйними до людей, доброзичливими і відкритими. І хоч мають вони різний характер: Сергій — енергійний, гарячий, завжди сповнений ідей і задумів, а Саша — спокійний, врівноважений і поміркований — у них є одна спільна і, думаю, найголовніша риса — порядність.
Виросли сини, пішов у велике життя не один випуск учнів. І нині Тамара Андріївна на заслуженому відпочинку. Та все-таки, зізналася, кожного першого вересня щемить і хвилюється серце, коли бачить, як йдуть до школи з букетами квітів поважні першачки, як у червні лунає прощальний шкільний вальс... Утім, школа назавжди залишилася з нею. Часто забігають до учительської хати сусіди-школярики, заходять колишні учні, друзі та однокласники їхніх синів —поділитися радістю і вдачами, життєвими труднощами і перешкодами, запитати поради. Особливо линуть до улюбленої вчительки молоді односельчанки. Адже Тамара Андріївна для них — не тільки мудрий, досвідчений педагог, а й жінка, котра знайшла своє щастя. Котра разом з чоловіком виховала гарних синів, має теплі, довірливі стосунки з їхніми дружинами.
— Найбільша радість для Тамари Андріївни, коли приїжджають внучки, Катя та Ліза. Добре, що Микола Кіндратович механізував і автоматизував для неї всю домашню роботу — вона може багато часу приділити своїм улюбленицям. Так сталося, що перші роки життя і навчання Сашиної доньки, Каті, минули в Росії. Тож після повернення сім’ї в Україну у дівчинки були певні труднощі з рідною мовою. Першою помічницею Катрусі стала бабуся. Вони разом читали казки, вчили вірші, співали пісень... І невдовзі Катя наздогнала і навіть перегнала за знаннями української мови та літератури своїх однокласників. А одного разу Катруся та Ліза приїхали до Онопріївки з сюрпризом! Вони підготували для дідуся та бабусі справжнісінький концерт — співали дуетом про «пана полковника» та про Катерину, читали — хто знає більше — «Кобзаря» і танцювали...
Нинішня весна для родини Терещуків і особливо для їхньої берегині Тамари Андріївни була надзвичайно хвилюючою. Старший син Сергій, який працював заступником голови Черкаської облдержадміністрації з питань агропромислового комплексу, балотувався в народні депутати України по одному з «найпроблемніших» округів.
— І тепер терпне душа, як згадаю ті березневі тривожні дні і безсонні ночі,— пригадувала мати. —Знаючи характер сина, ми не відмовляли його від прийнятого ним рішення, а як могли підтримували. Це була вже його третя спроба на виборах. Він вірив, що цього разу за ним підуть люди. І не помилився. Було багато заїжджих кандидатів, але вибрали Сергія. Бо він свій — тут виріс, учився, працював, добре знає сільське господарство. І дуже хоче, щоб люди в селі жили у теплі, добрі, гарно і заможно...
Сини
Сергій закінчив школу з золотою медаллю, але захотів «випробувати» себе хліборобською працею і рік трудився у своєму колгоспі трактористом. Після закінчення сільгоспінституту, також з відзнакою, відслужив два роки у зразковій «Десні», в Острі. І знову повернувся в Онопріївку. Працював агрономом. Його молодече завзяття, успіхи в агрономії так захопили односельців, що вони вирішили обрати 24-річного Сергія головою колгоспу. Навіть збори вже було зібрали, та втрутився в «кадрове питання» райком партії, і перспективного агронома направили на «підсилення» сусіднього господарства. А потім Сергій створив з командою однодумців насінницьку фірму, яка виросла в найпотужнішу в Україні компанію з виробництва гібридного насіння кукурудзи. Побудував сучасний кукурудзокалібрувальний завод. До нього, 30-річного агронома і керівника, приїжджали вчитися поважні аграрії з усієї України. Більш як 80-центнерні урожаї качанистої, які вирощувало на своїх полях АТ «Маїс», були для більшості областей рекордними. Однак ініціативний, сповнений енергії Терещук не стомлювався переконувати колег у тому, що такі врожаї повинні стати на українських землях звичною справою, нормою. І довів це своєю роботою. Впродовж його восьмирічного керівництва «кукурудзяною імперією» щороку на експериментальних полях акціонерного товариства одержували 100—120 центнерів зерна з гектара.
У середині 1990-х, коли АТ «Маїс» розгорнуло в області великомасштабну аграрну програму із впровадження на полях новітніх технологій, демобілізувався з армії молодший Терещук, Олександр, військовий льотчик. Ось тоді й виникла у старшого брата нова задумка — створити при агропромисловій компанії свій авіазагін. Проведені підрахунки довели: це буде вигідно. Так при АТ «Маїс» утворилася самостійна госпрозрахункова одиниця — сільськогосподарське авіапідприємство «Лоція». Відтоді кілька гелікоптерів та «кукурузників» щовесни і влітку трудилися в небі і доглядали посіви з повітря.
— Я дуже радий, що після війська повернувся до праці у сільському господарстві, — поділився щиро Олександр Терещук. — Правду кажуть, що потяг до рідної землі передається по крові — від батька до сина, від діда до онука. Я цей поклик предків відчув на собі.
А в діяльного Сергія Терещука, після обрання його народним депутатом від Черкащини, відкрилися нові горизонти. А з ними — проблем і завдань неозоре море. Тому не тільки під час запланованої роботи в окрузі поспішає він нині до своїх виборців, а й будь-якого вихідного чи у святкові дні. Особлива увага 20-тисячному Ватутіному, колишньому шахтарському місту, де після закриття копалень з видобутку бурого вугілля кожен четвертий ватутінець залишився безробітним. Не менше турбот у райцентрах Шполі та Городищі, де недобудованими стоять корпуси райлікарень, де потрібно розв’язувати «гордієві вузли» з водопостачанням, каналізаційним господарством, газифікацією. Чекають на допомогу свого обранця у Корсуні-Шевченківському, у найвідсталішому Лисянському районі, де й досі по заморозках збирають на полях те, що залишилося від урожаю...
— Сьогодні ситуація в агропромисловому комплексі держави найскладніша за всі останні десять років,—висловив свою думку Сергій Терещук, який очолює у парламентському Комітеті з питань аграрної політики та земельних відносин підкомітет з питань державного регулювання виробництва та якості сільськогосподарської продукції.
— І нехай нікого не тішить багатомільйонний урожай зернових. Він не поліпшив становище на селі. Навпаки — з останніх сил тримаються нині колись економічно потужні господарства. Середні й слабкі— у глибоких боргових ямах. Узяті в банках кредити через низькі ціни на збіжжя і молоко не в змозі повернути більшість сільгосптовариств. Селянин, котрий вдосталь нагодував державу хлібом, знову залишився ні з чим. Тому сьогодні найнагальніше завдання Верховної Ради —ухвалити пакет законів, котрі відрегулювали б кредитно-фінансову, цінову, ресурсну, страхову — в цілому державну політику щодо сільськогосподарського товаровиробника. Самі ж керівники сільгосптовариств та фермери також повинні дійти висновків. Орієнтація на монокультуру —пшеницю — веде до перевиробництва і ніколи не дасть бажаних результатів. Тому розширення площ під кукурудзу, сою, ріпак, горох — енергетичні культури, на яких у передових аграрних країнах тримається високопродуктивне тваринництво — це і наш шлях до подолання кризи...
Хвилину помовчавши, Сергій додав:
— У тому, що ми труднощі подолаємо, я глибоко переконаний. І нехай мої слова здадуться комусь нині далекими від дійсності, але Україна з її чорноземами, з генетично відданим землі народом приречена бути аграрним лідером у світі. І вона ним стане. Неминуче — як за зимою настає весна!.