«Король садівництва» Левко
(Продовження)
У час розквіту фірми «Брати Яхненки й Симиренко» народився Левко Симиренко. Це було 6 лютого (за старим стилем) 1855 року. Його батько, знаменитий цукрозаводчик та інженер Платон Федорович, захоплювався також садівництвом. З дружиною Тетяною Іванівною, котра була безмежно закохана в природу, вони заклали декоративний і плодовий сад. Змалку разом з садівниками Левко доглядав за саджанцями, робив перші досліди. Глибоке враження справили на нього мандрівки з батьками за кордон, де він побачив розкішні оранжереї і дендрарії. Рано, у восьмирічному віці, хлопчик втратив батька, але всі його прагнення, палке бажання вчитися садівничому ремеслу, підтримала мама. Незважаючи на крах фірми, коли один за одним повмирали два покоління її засновників і керівників, Тетяна Іванівна змогла дати чотирьом синам і доньці вищу освіту. А ще вона виховала своїх дітей працьовитими, дисциплінованими, порядними людьми. У своїх спогадах «Очима пам’яті» Тетяна Володимирівна Симиренко наводить листа Левка Платоновича до своєї доньки Тетяни: «Бабуня — свята людина, — писав він, — і християнка в найкращому розумінні цього слова. Метою нашого життя повинно бути прагнення стати подібними до неї і бути гідними її та її любові до нас усіх... її повсякчасна думка і турбота була з вами, її онуками, і вона завжди палко бажала, щоб ви зросли добрими, щирими і чесними людьми».
Після закінчення із золотою медаллю приватної гімназії Кнері в Одесі, Левко Симиренко в 1873 році стає студентом природничого відділення фізико-математичного факультету Київського університету. Однак провчився він у Києві лише два роки. Щоб уберегтися від арешту за зв’язки з революційно настроєною молоддю та українською культурницькою громадою (котру в цей час активно, хоч і без розголосу, підтримував його дядько — Василь Федорович Симиренко), хлопець переїжджає до Одеси. Але й тут, у Новоросійському університеті, за спілкування з гуртківцями «Народної волі» Андрія Желябова, студента з Млієва не залишає у спокої поліція. І хоч майбутній видатний помолог був далеким від екстремізму народовольців, а більше схилявся до ідей європейської соціал-демократії, після закінчення університету його арештовують прямо у батьківському будинку на Платоновому хуторі.
Нині в Старому домі, в музеї родини Симиренків, експонується карта «Шляхи тюрем і заслання Левка Симиренка 1879—1887 рр.». Рік перебував 24-літній випускник університету спочатку в Лук’янівській, а потім у Мценській Курської губернії в’язницях. Після цього — сім років заслання в Красноярську, останні два — в Іркутській губернії. Навіть перебуваючи у Сибіру, Левко Платонович не припиняв займатися улюбленою справою. Тим паче що його таланти зауважив місцевий промисловець Кузнецов і доручив агроному-садівнику свої оранжереї. На диво-урожай, який Симиренко виплекав у тріскучі сибірські морози: соковитий виноград, полуниці, цитрини, мандарини, а також томати, огірки, картоплю, — приїжджали і приходили дивитися з усього тайгового краю. Нині, мабуть, мало хто з красноярців знає, що й чудовий парк з рідкісними для Сибіру деревами, посадив в їхньому місті український юнак Левко Симиренко...
У Сибіру «мліївський мрійник» тяжко захворів на тиф і гострий ревматизм . Аби не знайомство, а потім одруження з польською дворянкою Альдоною Гружевською, котра за революційну діяльність також відбувала каторгу, невідомо чи вижив би майбутній «король садівництва». Альдона Емілівна цілодобово піклувалася про хворого, через своїх друзів діставала необхідні ліки, добивалася від іркутського генерал-губернатора пом’якшення умов перебування Левка Платоновича на засланні. Її термін перебування «під особливим таємним наглядом» жандармерії вже скінчився. І вона цілком присвятила себе коханому чоловікові.
Навесні 1888 року родина Симиренків повернулася на Платонів хутір. Народилися діти: донька Тетяна та сини — Платон і Володимир, майбутній професор помології, який продовжить батьківську справу. Рідна земля, квітучі мліївські садки знову захопили і полонили Левка Платоновича. Він з головою поринув у творчу роботу. Влада позбавила його права займатися науковою працею в державних установах, і вчений почав організовувати приватний плодовий розсадник.
— Фактично, — зазначає багаторічний дослідник наукової спадщини родини Симиренків, академік Української екологічної академії Петро Вольвач, — з цього першого в Росії закладу розпочинається історія українського та російського наукового садівництва. 
На той час не було жодного напряму в садівничій науці, який лишився б поза пильною увагою вченого-селекціонера. Левко Платонович опрацьовує наукові засади промислового розсадництва, розробляє і впроваджує в цю галузь технологію зимового щеплення плодових культур, досліджує та випробовує в умовах України найцінніші сорти садівництва, збирає світову колекцію кращих сортів плодових, ягідних та декоративних культур. Уже наприкінці позаминулого століття, пише Петро Вольвач, у симиренківській помологічній колекції було зібрано понад 3000 сортів плодових та ягідних культур, 927 (!) сортів троянд, більш як 300 сортів хвойних та інших порід.
У Млієві також було зібрано колекцію низькорослих вегетативно розмножуваних підщеп, яка стала базою для розвитку промислового карликового садівництва Російської імперії і навіть сусідніх європейських країн. Упродовж багатьох років на всіх тогочасних міжнародних виставках садівництва український помолог неодмінно здобував найвищі нагороди. Його обирали почесним членом садівничих товариств країн Західної Європи. Де згодом поділося унікальне надбання Левка Платоновича з впровадження такого поширеного і запозичуваного нині з Голландії пальметного (низькорослого) садівництва — належить ще дослідити.
Мліївський розсадник Симиренка мав наукові контакти майже з усіма науковими закладами, розсадниками та плодовими фірмами світу. Відомий бельгійський вчений Едуард Пайнерт ще задовго до виходу в світ фундаментальних робіт Левка Платоновича, «Генерального каталогу» та «Помології» в трьох томах, писав після зустрічі з ученим: «Я мав честь познайомитися з людиною, яка своїми працями, своїми знаннями, своїм надзвичайно високим розумом найбільше сприяла поширенню плодових культур у Росії». А Всеросійське імператорське товариство плодівництва, вітаючи Симиренка з виходом «Кримського промислового садівництва», змушене було визнати: «Щаслива країна, в якій живуть і працюють такі вчені-трударі, як Л. Симиренко, який збагатив російське садівництво не лише науковими працями, а й сотнями тисяч плодових дерев для промислових садів».
Окрасою вітчизняного садівництва, одним з найцінніших сортів яблуні, яким захоплювалися зарубіжні колеги «короля садівництва», став виведений ним ренет Платона Симиренка, названий на честь батька. Упродовж століття цей сорт був провідним у промислових садах України, Росії, Молдови, Закавказзя. Шкода, що сьогодні навіть у садах Інституту садівництва Академії аграрних наук України, який носить ім’я видатного помолога і розташований на родинній садибі Симиренків у Млієві, на знаменитому Платоновому хуторі, годі шукати соковитого, духмяного, ні з чим не зрівнянного ренету П. Симиренка... Прикро, але багато з надбаного батьком і сином Симиренками тут забуто і, головне, втрачено колишню славу Млієва — столиці садівництва України.
Йшов 1920 рік. Учений уже опублікував понад 100 великих наукових праць і завершував масштабну роботу, яку мав намір назвати «Українсько-російська помологія». Весь обсяг написаних знаменитим садівничим фундаментальних праць був таким неосяжним, що чимало його сучасників, а згодом послідовників, вражалися не тільки розумовими, а й фізичними можливостями цієї видатної людини. Кількість праць, підготовлених Левком Платоновичем до друку, і сьогодні є непосильною навіть для численних наукових колективів.
...У той післяріздвяний вечір 1920 року вся родина пішла гостювати до сусідів, а Левко Платонович залишився дома сам. Він сидів у своєму затишному кабінеті і писав «Помологію». Захоплений роботою, в радісному передчутті завершення важливої праці, 65-річний вчений не помітив, як чиясь темна постать з’явилася в яскраво освітленому вікні. Дзенькнула шибка, пролунав постріл і Левко Платонович, скропивши своєю кров’ю недописані сторінки книги, впав на стіл...
У радянський час біографи Л. Симиренка стверджували, що його застрелили «бандити-націоналісти». Внучка Левка Платоновича Тетяна Симиренко, яка мешкала після другої світової війни в Канаді, відкидала ці безглузді вигадки. Родина Симиренків знала, що їх батька, брата, дідуся Левка Платоновича, вбили чекісти. Бо він, як і кожне покоління його славного роду, завжди був на боці «націоналістів», справжніх патріотів своєї Батьківщини. У 20-х роках минулого століття навкруг легендарного урочища Холодний Яр, від якого Мліїв був не так далеко, діяли озброєні «гайдамацькі» загони, які боролися з більшовицькою навалою під командуванням Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Очевидно, за підтримку борців за самостійність України і вбили червоні комісари «короля садівництва».
Професор Володимир
Трагічну долю батька Левка Платоновича Симиренка повторив його син Володимир.
З дитячих років закоханий в садівництво, він завжди був поруч з батьком на дослідних роботах у Мліївському розсаднику. «Жвавий, кмітливий і допитливий хлопчина був загальним улюбленцем у родині, — писала про дитинство батька Тетяна Симиренко. — Тому зростав люблячим, пестливим та винятково життєрадісним. Володя вставав до схід сонця і до сніданку оббігав господарство та забігав до своєї бабусі Тетяни Іванівни поділитися з нею подіями в саду.
За сніданком він любив розповідати ці новини римою, на зразок: «У саду вже стигнуть абрикоси. Про це знають тільки Володя та оси». Як і всі Симиренки, Володя мав добрий слух і неабиякий хист до музики. Поділяв він і любов родини до книжок та, маючи феноменальну пам’ять, міг читати напам’ять сторінки з улюблених творів. Але понад усе він любив природу і у 8 років оголосив батькові, що теж стане помологом і вкриє садом увесь світ...
Левко Платонович сприйняв цей намір серйозно і приставив Володю учнем до досвідчених садівників». Тому ще до вступу в Київський політехнічний інститут Володимир Симиренко блискуче знав помологію та біологію плодових культур. Наукою почав займатися в студентські роки, а практика завжди у нього була — мліївські сади.
У часи УНР першокласному вченому-агроному запропонували посаду фахівця п’ятого рангу відділу садівництва Міністерства земельних справ.
Через рік після загибелі батька Володимира Симиренка призначають директором першої в Україні науково-дослідної садстанції та Центрального державного плодового розсадника України. Грабежі більшовиків та денікінців, «своїх» нечистих на руку людей довели у двадцятих роках «Левкову станцію» до руїни і занепаду. Багато будівель її були поруйновані, дерева позаростали бур’янами і їх рубали на дрова, багатющу наукову бібліотеку пограбували.
Однак за дев’ять років праці в Млієві діяльний, завзятий Володимир Львович знову перетворив Платонів хутір і садстанцію на квітучий куточок. Він був уродженим організатором і своїм ентузіазмом запалював до творчої праці всіх. «Найвражаючішою рисою батька, — пригадувала Тетяна Симиренко, — була життєва снага, що перехлюпувалася в нього через вінця. Його працездатність не мала меж. Непохитно справедливий і принциповий, він був вірним, відданим товаришем і з усіма тримався просто та рівно. На станції батько був сонцем, довкола якого все оберталося в належний кожному з нас спосіб...»
У 1926 році в Марії Демидівни та Володимира Львовича народився первісток — донька Тетяна. У цей час щасливий батько працює не лише директором садстанції та Центрального плодового розсадника України. Він — професор Київського політехнічного, Полтавського та Уманського сільськогосподарських інститутів, голова Всеукраїнської помологічної комісії при Наркомземі України, засновник і редактор перших україномовних часописів «Вісник садівництва, виноградарства та городництва», з 1930 року — «Садівництва та городництва». Як і Левко Платонович, вільно володіючи європейськими мовами, Володимир Симиренко готував наукові праці свої та співробітників садстанції кількома іноземними мовами. Переклав та підготував до друку популярний «Підручник садівництва» Греля.
У тому багатому на події 1926 році Володимир Симиренко розпочинає споруджувати в Млієві адміністративний будинок садстанції, або, як згодом його назвуть за неперевершену красу і архітектурну довершеність, Будинок науки. У 1928 році будівництво було завершено. І досі в цьому добротному, вишуканому приміщенні, котре гармонійно вписалося в навколишній ландшафт, знаходиться Мліївський інститут садівництва Академії аграрних наук України. Тільки, на жаль, ніщо в його стінах не нагадує про його будівничого, першого директора садстанції...
За свої 47 років життя професор Симиренко написав сотні різноманітних наукових праць. Серед них — і підручники для вузів, і наукові монографії із садівництва, і численні статті в часописах, і видання для фахівців середньої та нижчої ланок. Воістину невичерпною була творча енергія цієї людини, котра лише впродовж трьох років — з 1929-го по 1932 рік підготувала до друку три свої фундаментальні праці «Плодовий розсадник», «Плодові асортименти України», «Часткове сортознавство плодових рослин» у двох томах. Останній праці судилася особливо драматична доля. Після обшуку «енкаведистами» квартири професора в 1933 році сліди цього унікального рукопису загубилися. Довгий час вважалося, що його, як і весь родинний архів — козацькі грамоти, малюнки Тараса Шевченка, листування, відзнаки Левка Платоновича Симиренка — більшовицька спецслужба спалила. Однак через 60 років, після проголошення України незалежною державою, з далекої Канади, приїхала на рідну землю Тетяна Володимирівна Симиренко і привезла збережений в тяжких випробуваннях батьків рукопис...
Історія повторилася: донька Левка Платоновича — Тетяна Львівна Симиренко — також врятувала і зберегла зрошений кров’ю рукопис «Помології» свого батька. Скромна київська вчителька французької та німецької мов, в якої НКВС закатувало батька, чоловіка, брата, сина, поклала все своє життя, щоб опублікувати найголовнішу наукову батьківську працю. Нині обидві багатотомні титанічні роботи Левка та Володимира Симиренків надруковані і служать садівничій справі України.
У 1930 році професора Симиренка призначають директором Всесоюзного науково-дослідного інституту плодового та ягідного господарства в Києві і він покидає улюблений Мліїв. Наприкінці 1931 року відбулася всесоюзна нарада зі стандартизації асортименту плодових культур, на якій Володимир Львович сміливо виступив проти «мічурінських наукових досягнень» у селекції.
Розплата за викриття авантюризму і невігластва в науці не забарилась. Справу професора Симиренка розглядала судтрійка ДПУ УРСР. На підставі статті 54 п. я Кримінального кодексу вченого засудили до страти, яку згодом замінили 10 роками суворого режиму. Після вироку Володимир Львович ще сім місяців був у камері смертників більшовицьких казематів Києва. Перебуваючи в Лук’янівській в’язниці, де майже 55 років тому був і його батько, вчений написав автобіографію.
«Скромний перелік лише наукових праць професора Володимира Симиренка займає кілька сторінок, — з хвилюванням вивчав «справу ворога народу» дослідник Петро Вольвач. — Очевидно, він мав намір переконати більшовицьких інквізиторів у своїй причетності до розвитку садівництва в країні. Проте саме такі вчені й не були потрібні комуністичній системі. Вона їх нещадно нищила...»
Через три роки перебування в Херсонській виправно-трудовій колонії В. Симиренка напередодні нового, 1937-го, року «достроково звільняють» і водночас надсилають депешу про новий арешт. Слідство тривало вісім місяців уже в Москві. Під наглядом «енкаведистів» професору було дозволено працювати рядовим агрономом у тресті «Держплодорозсадник».
А навесні 1938 року Володимира Львовича знову арештували. Звинуваченого «в участі в антирадянській шкідницькій організації» його розстріляли. У ніч з 17 на 18 вересня 1938 року перестало битися серце останнього визначного науковця і патріота з покоління родини Симиренків.
Мліївські роздуми
На колишньому Платоновому хуторі, обабіч Старого дому, де тепер розміщений музей родини Симиренків, досі ростуть дерева, посаджені Левком Платоновичем. На жаль, більш як сторічні дуб, каштан, софора японська, береза нині недоглянуті, обтяжені старим сухим гіллям. На розлогому горіхові, який стоїть на варті будинку Мліївського інституту садівництва, паразитує омела. У всьому парку віє пусткою і безгосподарністю. Стоять, немов карикатури на комуністичну «наочність», вицвілі вітражі «Алеї почесних садівників». В іржавих рамках замальовані фарбою якісь гасла. І поруч — занедбане гіпсове погруддя засновника саду і парку... Ще далі — перед інститутом, який нині носить ім’я Левка Симиренка, «тулуб агітатора з головою Калініна, а напис проголошує, що це мій дід», — з болем писала про невдалу скульптуру Тетяна Володимирівна Симиренко. Втім, майже все у Млієві віддавало єдиній спадкоємиці пекучим болем. Поруйновані старі будинки, де народились, жили і творили Симиренки, знівечена родинна церква, сплюндрований цвинтар, де на кістках її рідних поховали чужих людей, вирубані дерева дендропарку...
Протягом десяти літ, рік у рік, прилітала з-за океану на Черкащину поважних літ жінка, щоб вклонитися рідній землі, ще раз вдихнути повітря Батьківщини і ... пересвідчитися, що схаменулися люди, повернули із забуття «правдиву пам’ять про земляків, які колись розвинули, збагатили і окультурили їх край...»
На жаль, Тетяна Володимирівна так і пішла з життя, не дочекавшись проголошення українським урядом постанови про створення Національного історико-культурного заповідника родини Симиренків. Не раз вона про це особисто говорила з керівниками найвищої виконавчої інституції держави. Прем’єр-міністри погоджувалися з нею, обіцяли, але, не встигнувши підписати довгоочікувану постанову, йшли у відставку...
Тепер за вшанування пам’яті видатних українців взялася Верховна Рада, ухваливши постанову про відзначення в 2005 році 150-річчя від дня народження Левка Симиренка та 110-річчя від дня народження Володимира Симиренка. Водночас парламентський Комітет з питань культури і духовності в особі його голови Леся Танюка звернувся з листом до Прем’єр-міністра України. «Упродовж ХІХ—ХХ століть, — йдеться у листі, — славетна й численна родина Симиренків зробила величезний внесок у розбудову економіки й промисловості України, національної науки й культури. Вона підготувала матеріальний грунт для національно-патріотичних сил. Велич цього роду ще належить осягати, але те, що його приклад є принципово важливим у справі побудови нової демократичної України, безперечно. Представники кількох поколінь цього роду уславили Україну на цілий світ. Тому його родинне гніздо — Платонів хутір — повинне піднестися в наші дні до рівня національних заповідників, як Шевченківський в Каневі та Чигирин».
Особливо важливим у зверненні до глави уряду є те, що Комітет з питань культури та духовності не обмежує увічнення пам’яті славетної родини лише двома її представниками — ученими-помологами Симиренками. У Млієві, переконаний Лесь Танюк та його однодумці, має звестися на місці понищеного родинного цвинтаря меморіальний ансамбль усім Симиренкам — від козака Андрія, чумака Степана до замордованого більшовиками професора Володимира Симиренка.
Потрібно створити нову експозицію і технічно обладнати Мліївський музей, реконструювати симиренківську бібліотеку, видати книгу та зняти кінофільм про рід Симиренків. І, звичайно ж, найкращим ушануванням велетнів національної еліти буде відродження мліївських садів, дендрарію, садово-паркового ландшафту, каскаду ставків, річки Вільшанки, реконструкція Старого дому та родинної Свято-Троїцької церкви. А ще — відновлення роботи садівничої школи, виховання нової молодечої парості — еліти симиренківського «калібру». Палких патріотів Батьківщини, працьовитих і відданих своїй справі!
Задумаймося: якою була б наша Україна, аби сьогодні жили і працювали могутні розумом і сильні національним духом брати, батьки і сини Симиренки! Хіба вони бідкалися б, чому після 12 років незалежності в нас досі нема українського трактора, комбайна і плуга?!
...Спокійно, відкрито, з почуттям власної гідності дивляться на нас з портретів Великі Українці. З почуттям внутрішньої сили. Зняти б з стіни «кулуарів» Верховної Ради «картину» із зображеннями «героїв конституційної ночі» та відкрити галерею Симиренків...
Черкаська область.