Уранці дочка прокинулася з сильним нежитем. З носа текло, очі сльозилися, голова боліла, а температури не було. Школа відпала сама собою, щойно я поглянула на свою сопливу дитину. Те, що вона не в робочому стані, мені було зрозуміло, але для класного керівника потрібна довідка від дільничного терапевта.
Телефоную до поліклініки. Викликаю лікаря додому. Вислухавши симптоми хвороби, на тому кінці слухавки резюмували:
— Лікар до вас не прийде. Адже температури немає. Приходьте самі.
За вікном — мінус дванадцять. Тягти дочку в мороз у такому стані до поліклініки я не ризикнула — поки дійдемо, напевно буде температура. Що робити?
Зрозуміло, лікувати. Як боротися з нежитем, дякувати богові, знаємо. З цим упораємося і без лікаря, а от довідку самостійно не напишеш.
Наступного дня доньці не полегшало. І температура з’явилася невелика. Знову телефоную до поліклініки. В реєстратурі, почувши, що в дитини 37,4, як і раніше, пропонують з’явитися до лікаря самим. Після нетривалого торгу з’ясовую: наш дільничний на якихось курсах, отже, обходить її пацієнтів інший терапевт. Дільниця велика, хворих багато. От і умовляють їх відвідувати лікаря самостійно, поки їхній дільничний підвищує фахову кваліфікацію.
