ГЕТЬМАНАТ

З цим висновком істориків В. Смолія та В. Степанкова важко не погодитися. Але який народ виборов свою свободу без жертв?

Візьмемо, наприклад, одну з найрозвиненіших сьогодні країн світу Німеччину. Німці змогли створити власну незалежну національну державу лише 1871 року (до речі, об’єднання відбулося «зверху» зусиллями насамперед канцлера О. Бісмарка й аж ніяк не демократичним шляхом).

В роки Тридцятилітньої війни (1618—1648 рр.) Німеччина перетворилася на пустку — кількість населення зменшилася з 21 до 13 мільйонів. Цілі міста лежали в руїнах. Автор сучасного капітального дослідження «Європа. Історія» англійський професор Н. Дейвіс зауважує, що внаслідок присутності на німецьких землях численних завойовників (іспанців, шведів, італійців, французів) навіть змінився расовий склад населення країни. Німецька культура зазнала такого нищівного удару, що мистецтво й література опинилися під цілковитою владою закордонної, зокрема французької моди. «Зі злиднями товаришувало приниження», — так характеризує економіко-психологічний клімат у Німеччині професор Н. Дейвіс.

Отже, завершальний період гетьманства Б. Хмельницького (власне й кінець його життєвого шляху) був надто неоднозначним.

28—30 червня 1651 року відбулася Берестейська битва.

Ліна Костенко: «ПОРАЗКА — ЦЕ НАУКА. НІЯКА ПЕРЕМОГА ТАК НЕ ВЧИТЬ» (історичний роман «БЕРЕСТЕЧКО»)

Віддавши належне таланту нашої видатної поетеси, а також автору іншого роману «Я, Богдан» Павлу Загребельному, все-таки вірмо насамперед історикам, якщо хочемо зрозуміти всю складність ситуації, до якої потрапив Б. Хмельницький під Берестечком, а особливо після нього.

Під Берестечко король Ян Казимир привів, за різними даними, майже 200-тисячне військо (ніколи, ні в ХVІІ, ні у ХVІІІ століттях такої кількості армії поляки не збирали). Звертаємо увагу на цю цифру тому, що кримський хан Іслам-Гірей пізніше дорікав Б. Хмельницькому, що той начебто применшував чисельність противника.

Початок Берестейської битви був за козацько-татарським військом. Але потім сталися події, які досі ніхто з дослідників пояснити достовірно не може.

Коли в критичний момент битви всі чекали атаки татарської кінноти, хан Іслам-Гірей залишив поле бою, цілком оголивши лівий фланг союзних військ. Долю битви було вирішено. Але й поляки з невідомих причин не скористалися з одержаної переваги — ні король, ні коронний гетьман (головнокомандуючий) М. Потоцький не підтримали німецького генерала К. Хубальда й не дали команду переслідувати противника, що відступав.

Б. Хмельницький передав командування полковнику Ф. Джалалію й спробував наздогнати Іслам-Гірея. Гетьман переконав кримського хана піти на допомогу козацьким полкам, які потрапили в оточення до поляків. Потім Б. Хмельницький наказав козакам підготуватися до продовження битви, як тільки він підійде з татарською підмогою. Але союзники так і не повернулися до Берестечка. Разом з ними був і Б. Хмельницький. Одні дослідники твердять, що татари насильно захопили гетьмана з собою, інші це заперечують (навіть М. Грушевський).

В оточеному поляками козацькому таборі полковники (Ф. Джалалій, М. Гладкий, І. Богун) не змогли оволодіти ситуацією. До того ж на бік противника перейшов полковник М. Криса.

Зрозуміло, що під Берестечком Б. Хмельницький програв битву, але треба реалістично оцінювати те, що сталося. Основним силам козацького війська вдалося вирватися з пастки, було врятовано майже всю артилерію.

Мають рацію дослідники, які твердять, що під Берестечко поляки прийшли, врахувавши гіркий досвід своїх минулих поразок — вони нейтралізували колишню перевагу козацько-татарського війська, підсиливши польську кінноту німецькою піхотою. Крім того, поляки використали уроки європейської Тридцятилітньої війни щодо бойового порядку військ тощо.

Ситуацією в Україні скористалися литовці — гетьман Ян Радзівілл 4 серпня захопив Київ.

Невдовзі Б. Хмельницький зосередив 60-тисячну армію (отже, немає підстав говорити про тотальне знищення українського війська під Берестечком) під Білою Церквою й змусив командуючого польсько-литовськими полками коронного гетьмана М. Потоцького піти на підписання Білоцерківського договору. Ця угода була геть невигідною Україні, оскільки зводила нанівець досягнуте раніше. Мало того — повертала в козацький край польські порядки.

Намагання Б. Хмельницького переконати насамперед своє оточення в тимчасовості Білоцерківської угоди успіху не мали. Назрівала загальнодержавна криза, зумовлена передусім розчаруванням народу через відсутність позитивних змін в Україні. Не було єдності й серед найближчого оточення гетьмана. Найрадикальніші опоненти Б. Хмельницького пропонували змістити його.

Польські історичні й літературні джерела трактують Батозьку перемогу Б. Хмельницького насамперед як помсту за Берестечко. Й справді, такого нищівного розгрому не зазнавала жодна польська армія протягом ХVІ—ХVІІІ століть. Якщо ігнорувати ці зрозумілі емоційні оцінки, то можна зробити висновки про істотні зміни ситуації в Україні внаслідок поразки поляків.

Насамперед українські селяни, козаки і міщани відтепер домоглися усунення фольварко-панщинної системи господарства, великого та середнього феодального землеволодіння, кріпацтва та інших форм феодальної залежності. Було завойовано права власності на землю й вступу до козацького стану. І що надто важливо — більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівщини та католицької церкви перейшла у власність державного скарбу.

Можна сказати, що земля, завойована козацькою шаблею, стала народною власністю. Але саме ця обставина несла в собі й майбутні біди — гетьманська держава не подбала про юридичне закріплення радикальних перетворень у аграрних відносинах. Поряд з Україною були держави, що залишались оплотом панщинно-кріпацького ладу в Європі.

Вихід з геополітичного «трикутника смерті» (Польща, Туреччина, Московія) Б. Хмельницький запропонував такий — згодитися на протекторат Московії, що було нормою міжнародної європейської практики (в середньовічній Європі — формула залежності, коли потужна держава виступала гарантом територіальної цілісності та суверенітету сусідньої країни). До того ж, очевидно, Б. Хмельницький переслідував мету зміцнити Переяславською угодою підвалини православ’я та козацької державності. Не виключено, що гетьман також сподівався в майбутньому, коли вироблятимуться умови входження України до союзу з Московією, відстояти вигідні для козаків позиції.

Дослідники вітчизняної історії скрупульозно проаналізували подію, що сталася в січні 1654 року в Переяславі (не в княжому Києві, як того бажав московський цар, і не в Чигирині — гетьманській столиці Б. Хмельницького). На жаль, досі в оцінці Переяславської козацької ради замість документальної точності переважають політичні та ідеологічні стереотипи.

Оскільки в Переяславі присягнули всього 284 особи, можна твердити, що це була не «всенародна» чи «всеукраїнська», а буденна козацька рада. Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Категорично не прийняв ідею ради полковник Іван Богун. Не присягали Іван Сірко, уманський та брацлавський полковники. Від козаків, шляхти, духовенства та міщан присягнули всього лише 150 осіб.

Але головне, що крок Б. Хмельницького геть чисто не прийняли митрополит Сильвестр Косів та київське духовенство.

Можливо, декларативність та представницький характер (замість урочистостей та свята) переяславської події стали наслідком того, що досі ні в російських, ні в українських архівах не знайдено документа угоди. В Москві виявлено проект договору російською мовою та чернетки акта й грамоти від 27 березня 1654 року з поправками й додатками.

«Проте перехід України від Польщі до Росії важко переоцінити. Московія одержала економічні ресурси й геополітичне розташування, котрі потрібні, щоб стати великою державою... Формула «Московія плюс Україна дорівнює Росія» не фігурує у власне російських версіях російської історії, проте має фундаментальне значення. В такому разі справжнім засновником Російської імперії був Олексій Михайлович, а не його славетніший син Петро. Затяжний конфлікт між Росією, Польщею і Швецією вирішував долю Східної Європи», — так оцінив наслідки кроку Б. Хмельницького вже згадуваний англійський історик Н. Дейвіс.

Видатний діяч англійської революції, головнокомандувач збройних сил Англії Олівер Кромвель у листі до українського гетьмана писав: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець...»

Постать Б. Хмельницького привертала й привертатиме увагу істориків не одного покоління, адже в умовах сучасної української незалежності досвід минулих століть може стати невичерпною криницею державної мудрості й передбачливості заради самобутнього розвитку нашого народу.

Демократичні традиції гетьманської держави швидко вступили в конфлікт з самодержавними принципами Московії. Вже через два роки московити не допустили козацьке посольство до участі в польсько-московських переговорах у Вільно. У відповіді на лист царя Московії щодо переговорів з Польщею та початок війни з Швецією гетьман рішуче відстоював україно-польський кордон по річці Віслі. Переконавшись, що Москва продовжує ігнорувати Україну, Б. Хмельницький зібрав старшинську раду і заявив: треба відступати від руки царської величності й продовжити пошук союзників. До уваги гетьмана потрапляли то Швеція, то Австрія, то Туреччина, то Венеція, то Бранденбург, то Семиграддя (Трансільванія та Угорщина), Молдавія, Литва...

Та найбільше Б. Хмельницький дбав про зміцнення новоутвореної гетьманської держави: були сформовані потужні збройні сили (гетьман планував мати регулярну 50-тисячну армію, утримувану коштами державної скарбниці), замість воєводств та повітів утверджувалася полково-сотенна адміністративна система, провідну роль в управлінні державою відігравали вищі органи влади: генеральна рада, гетьман, старшинська рада, генеральна старшина та генеральна (військова) канцелярія. Верховним органом влади була генеральна військова рада, в роботі якої могли брати участь, окрім козаків, представники інших прошарків населення.

Проте в останні роки життя Б. Хмельницький, перебуваючи постійно у ворожому оточенні, шукаючи шляхів зміцнення центральної державної влади (надія гетьмана — син Тиміш загинув у молдавському поході), сконцентрував владні важелі в своїх руках. Він гадав знайти опору державі в спадковій монархії. Його колишня рішучість тепер знаходила вихід у не завжди виправданій жорсткості та безкомпромісності

Але життєві сили залишали гетьмана. Наприкінці 1656 року він, очевидно, переніс перший удар інсульту, який прикував його до ліжка. 6 серпня 1657 року творець Української держави помер.

«Зважаючи на масштаби впливу діяльності Хмельницького на подальший розвиток української нації, він має всі підстави носити титул «Великий» та бути канонізованим Українською православною церквою», —запропонували історики В. Смолій та В. Степанков.

***

Він «власними зусиллями збудував державу з новим устроєм і соціальними відносинами, з упорядкованими фінансами, з великою армією, ввійшов у зв’язки з усіма сусідніми і дальніми державами і вмів приєднати їх до своїх планів. Підняв свій нарід з вікового занепаду і забезпечив йому волю і самостійність. Поклав печать свого духу на дальший розвиток України»,— так оцінив Б. Хмельницького історик І. Крип’якевич (учень М. Грушевського).

Для філософа Григорія Сковороди Б. Хмельницький був «героєм і батьком вольності».

«Як би критично не ставилася до нього новіша історіографія, прикладаючи до нього мірило сучасних поглядів і понять, скільки б тіньових сторін не знаходила в його діяльності, не можна заперечити факт, що це саме він зав’язав перервану ще в середніх віках нитку української державності, і створена ним українська козацька держава знову впровадила український народ у сім’ю самостійних народів із своїм власним національним життям»,— відстоював Б. Хмельницького історик Д. Дорошенко.