ГЕТЬМАНАТ

Урочистий в’їзд до Києва гетьмана-переможця над поляками біля Жовтих Вод, Корсуня та під Пилявцями на Різдво 1649 року увічнив видатний живописець Микола Івасюк, створивши 1912 року у Відні, де він тоді жив, вражаюче полотно (експонується в Національному музеї українського образотворчого мистецтва). Героя-визволителя України зустрічали єрусалимський патріарх Паїсій, котрий перебував тоді в Києві, митрополит Київський Сильвестр Косів, професори Києво-Могилянської академії, кияни: міщани, духовенство, козаки. Студенти виголошували панегірики, влаштовували пишні овації.

Збереглися свідчення очевидця зустрічі гетьмана, що належать членові польського посольства до Богдана Хмельницького Войцеху М’ясковському: «Сам патріарх (Паїсій) з тисячею вершників виїжджав з міста його зустрічати, а тутешній митрополит (Сильвестр Косів) дав йому місце в санях праворуч від себе. Назустріч вийшов народ, усі вітали гетьмана на полі перед містом. І академія вітала його промовами і вигуками, немов Мойсея, рятівника й визволителя народу від польського гніту, вбачаючи в імені «Богдан» добре знамення, мовляв, «Богом даний». Патріарх титулував його ясновельможним князем. На знак тріумфу стріляли з усіх гармат у місті. Протягом кількох днів патріарх вів з Хмельницьким таємні переговори, після чого вирушив до Москви. Але Хмельницький виїхав ще раніше, і патріарх проводжав його за місто».

У Києві Богдан Хмельницький також мав зустрічі з послами Молдавського та Волоського господарів, Семигородського князя.

Тріумфальний прийом населення, увага до гетьмана поважних гостей, радість від здобутих перемог сприяла осмисленню Б. Хмельницьким нещодавно пережитих подій. Він добре розумів, що зроблено лише перший крок до мети. «Бог дав мені, що я є одновладцем і самодержцем руським... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить нам в Україні і Поділлі і на Волині, тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич», — заявив гетьман польським послам, які прибули до Переяслава в лютому 1649 року від новообраного короля Яна Казимира.

Хіба це не відповідь тим дослідникам вітчизняної історії, які вперто твердять, що Б. Хмельницький не мав чіткої програми дій, а тим більше не збирався боротися за незалежну українську державу? («До зустрічі з патріархом Паїсієм Хмельницький навряд чи усвідомлював завдання, що поставила перед ним історія. Лише фіміам, яким обкурив його єрусалимський патріарх, пробудив у розумі та серці Богдана думки й чуття трохи вищого гатунку. Але й це навряд чи уможливлює висновок, що він був за створення незалежної української держави...» С. Горошко, «Лакований образ Богдана»).

По-різному оцінюють історики результати першого періоду українсько-польської війни. І справді, що, здавалось би, заважало Б. Хмельницькому після розгрому королівської армії взяти штурмом польську столицю Варшаву і знищити з політичної карти Європи Річ Посполиту?

Уже говорили про епідемії, що почалися в козацькій армії (від чуми помер полковник М. Кривоніс), загрозу виникнення партизанської війни проти козаків на польській території, втому війська, потребу зупинитися і порадитися з полковниками та оцінити ситуацію, що склалася в українсько-польському протистоянні.

Але були, на наш погляд, і серйозніші причини того, що Б. Хмельницький не штурмував Львів (задовольнився відкупом у 200 тисяч червінців та товарами на півмільйона червінців), не оволодів штурмом Замостям (узяв викуп — 20 тисяч злотих), а головне — вирішив не рухати полки на польську столицю.

Досвідчений політик і полководець, гетьман розумів, що, незважаючи на поразки, Польща ще аж ніяк не знищена. Сила Речі Посполитої була і в її, хай і підірваному у війні з козаками, але авторитеті на міжнародній арені. А в ті дні, коли Б. Хмельницький стояв під Замостям, європейські держави підписали у Мюнстері мир, що завершив 30-літню війну. Вестфальський мир (угоду було укладено у двох німецьких містах: Мюнстері та Оснабрюке — у Вестфалії) визначив міжнародний порядок у Центральній Європі на наступне сторіччя. За його рішеннями Швейцарія та Нідерланди отримали незалежність.

З наслідків Вестфальського миру згадаємо ще проголошення принципів релігійної терпимості та розширення змісту суверенітету автономних утворень (право самостійно укладати міжнародні союзи). Тоді ж європейські теоретики державотворення Бекон, Кампанелла, Гоббс, Локк аргументували право кожного народу мати свою державу, а право міжнародної спільноти — врегульовувати збройні конфлікти мирним шляхом.

Можна припустити, що український гетьман був добре ознайомлений з цими європейськими новаціями, адже його прагнення утворити самостійну державу, яка гарантуватиме свою незалежність також союзницькими угодами з країнами-сусідами, реалізовувалось за тодішніми європейськими стандартами.

Отже, стоячи на польських кордонах, Б. Хмельницький добре розумів, що союзником Польщі після закінчення Тридцятилітньої війни може стати Австрія з її потужною і загартованою в боях армією.

Крім цих вагомих причин, важливо було й те, що новообраний король Ян Казимир обіцяв гетьману підтвердити козацькі права й вольності, тобто все, що козаки «через шаблю взяли».

Аналіз поведінки українського гетьмана після першого етапу українсько-польської війни переконує, що він віддавав перевагу розв’язанню насамперед зовнішньополітичних проблем як запоруці незалежності утворюваної ним козацької держави. До речі, свою тактику він не змінював до кінця свого життя — бували роки, коли гетьман посилав до різних країн понад 30 посольств на рік з різними місіями. З бюджету в сім з половиною мільйона польських злотих Б. Хмельницький витрачав на дипломатичну діяльність майже 1 мільйон 150 тисяч. Для порівняння: витрати на утримання збройних сил козацької держави становили чотири з половиною мільйона польських злотих, мільйон ішов на оплату участі в бойових діях татарської кінноти.

Український гетьман віддавав перевагу переговорам над кривавими битвами. Засліплені ненавистю і страхом, його вороги називали Б. Хмельницького і «сином антихриста», і «дияволом», і «юдою», і «тираном». Він поставав перед сучасниками то в образі гуннського вождя Аттили, то карфагенського полководця Ганнібала, то грізного Тамерлана, то мислителя Макіавеллі. Сучасник Б. Хмельницького французький автор «Історії війни козаків проти Польщі» П. Шевальє писав: «Ми знайдемо у ньому образ мужа, який до того, щоб піднятися над іншими, приводить у рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків досі не змогли похитнути. Одне слово, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії».

Дипломатична стратегія козацького гетьмана була адекватна його епосі. Жоден із сусідів виниклої козацької держави України не мав змоги самостійно реалізовувати свою зовнішньополітичну програму. Османська Туреччина зі своїми численними, але слабкими балканськими союзниками на шляху в Європу не змогла подолати Польщу. Московія не могла самостійно піднятися як могутня держава у протистоянні з тими ж Польщею, Туреччиною та Швецією. Така само ситуація спостерігалась і в Польщі, ослабленій війною з українськими козаками.

У цьому, очевидно, вся складність у виборі Б. Хмельницьким союзників. Угоди могли укладатися лише ситуативні, залежно від розвитку тодішніх міжнародних відносин. Адже всі учасники протистояння у Східній Європі ХVІІ ст. ставили єдину мету: ослабити противника у спровокованих війнах, щоб зміцнити власні позиції.

Закономірно, що насамперед гетьман уклав угоду з Кримським ханством. Татарська кіннота завжди була готова завдати блискавичного удару в спину козацькій армії, отже, належало перетворити її на союзника. Б. Хмельницький добре знав, що цей союз ненадійний, що татари ставлять (і це природно) свої цілі — ослабити Річ Посполиту, але й не дати зміцнитись Україні. Тому кримський хан фактично став на бік Польщі під Зборовом у серпні 1649 року й залишив козацький табір під Берестечком у червні 1651 року (хоча не треба ігнорувати й релігійні мотиви — саме у дні Берестейської битви татари відзначали релігійне свято байрам. Напруження у битві внаслідок польської переваги татари сприйняли як Божу кару і залишили поле бою).

Та якщо під Зборовом козацька армія все одно вийшла переможцем, то під Берестечком зазнала поразки.

Не забуваймо, що всі ці події мали значний вплив на особисте життя гетьмана, — у Криму у татар залишався у заручниках його надія й улюблений син Тиміш.

Крім налагодження добросусідських стосунків та співпраці у військовому напрямі, гетьман не мав жодної іншої мети, коли посилав послів і до Туреччини.

Умів знайти спільну мову Б. Хмельницький і з васалами турків та близьких до поляків Молдавією, Валахією і Трансільванією.

Розвивати стосунки із Швецією заважали насамперед московити (не пропускали через свою територію українські посольства).

Бранденбург, Венеція, Австрія шукали можливості зблизитися з козацьким вождем, щоб порозумітися у справі виступу і проти турків, і проти поляків.

У цьому контексті належить розглядати і контакти Б. Хмельницького з Москвою — гетьман насамперед прагнув заручитися підтримкою у військовому співробітництві, втягти царя у війну з Польщею, на що той не міг піти через складнощі у власних стосунках і з Річчю Посполитою, і зі Швецією. Тому як данину особистому сервілістичному світогляду належить розглядати твердження історика Г. Сергієнка, що навіть батько Б. Хмельницького заповідав майбутньому гетьманові дружити з Московською державою (?!).

Мають цілковиту рацію ті дослідники козацької історії (зарубіжні теж, наприклад Проспер Меріме), які справедливо твердять, що Б. Хмельницький, мов талановитий диригент, істотно впливав на політику більшості лідерів сусідніх з Україною держав.

Ця мирна угода значною мірою — вимушений крок Б. Хмельницького. В ролі посередника між козаками та поляками виступав кримський хан Іслам-Гірей ІІІ.

Головним у Зборівському договорі було юридичне визнання Польщею української гетьманської держави — Війська Запорозького.

Хоча загалом зміст угоди не відповідав ситуації, яка склалася тоді в українсько-польській війні. Під козацьке управління повністю переходили Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. На цій території заборонялося розташування польських військ та проживання езуїтів та євреїв. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч чоловік. На козацькій території усі посади переходили до українських шляхтичів православної віри. Православний київський митрополит отримував місце в польському сенаті (парламенті), щоправда, цю умову угоди поляки так і не виконали. Питання про ліквідацію уніатської церкви в Україні мав розглянути польський сейм.

Зрозуміло, кожна сторона дивилася на Зборівський мирний договір по-своєму. Польські політичні кола й не думали миритися з думкою про самостійне існування козацької України. А гетьман Б. Хмельницький сприймав угоду як тимчасове явище й тому використовував її для продовження реалізації власної мети — утворення незалежної української держави.

Уже тому 1650-й став для гетьмана роком дипломатичної активності: посольства до Москви та Семиграду, прийом послів з Туреччини, розгляд пропозиції Венеції про вступ України до антитурецької ліги. У вересні Б. Хмельницький намагався утворити союз України, Семиграддя, Криму, Молдавії та Валахії, але зазнав невдачі через відмову семиградського князя Ракоці.

У серпні гетьман здійснив успішний похід в Молдавію. 90-тисячна козацька армія розгромила військо молдавського господаря Василя Лупула, й він змушений був укласти з Б. Хмельницьким союз проти Польщі, який закріплювався шлюбом Тимоша Хмельницького з донькою В. Лупула Розандою.

А тим часом з татарського полону повернувся М. Потоцький, який командував польськими військами під Корсунем і зазнав нищівної поразки від Б. Хмельницького. Король призначив його коронним гетьманом, головнокомандувачем збройних сил Польщі.

На сеймі у грудні 1650 року король Ян Казимир закликав до нової війни проти України. Більш як 100-тисячні армії противників знову стали одна проти одної.