Цими днями подружжя Савченків святкує знаменну в своєму житті дату — 100 років спільного стажу в сфері поштового зв’язку.
Однак, це вже друга пам’ятна подія, яку сім’я відзначає цьогоріч. У вересні постріли пробок від шампанського сповістили про перший ювілей — 40-річчя подружнього життя. Рубінове весілля вийшло веселим. Хтось із гостей запитав у «нареченого»: «Василю Никифоровичу, а як ви познайомилися з Олександрою Олександрівною?» Ті, хто знав історію їхнього кохання, засміялися, а «наречена», лукаво позираючи на чоловіка, пояснила:
— У 1960 році мені цей чоловік проходу не давав. Змушена була втікати через чорний хід. Прийде, було, до нас на пошту, стане і дивиться.
Василь Никифорович посміхається: ну, було таке, було. Не можна не помітити таку дівчину — очі пустотливі, а коса до самих п’ят. Як побачив — так і прикипів серцем. Два роки залицявся, навесні дарував конвалії, влітку — троянди, і таки підкорив серце неприступної Шурочки. Дала згоду стати його дружиною. Одне слово, пошта їх познайомила, пошта їх одружила і залишилася вірною супутницею на всі роки. У таких випадках зазвичай кажуть, що це була доля. То що ж, хай буде так.
***
Отож, про долю.
Як слухняний син, Василь прийняв пораду своїх батьків і після сьомого класу пішов учитися до політехнікуму зв’язку. Великого бажання стати поштовиком, щиро кажучи, не було. Батько й мати, працьовиті селяни, хотіли бачити свого сина поважною людиною. На їхню думку, таку народну повагу дає робота на пошті, тому й наполягли на тому, щоб Василь вивчився на поштовика. Власне кажучи, він і не був проти: хай буде пошта. Навчався сумлінно й завершив навчання з червоним дипломом. Комсомолець, ентузіаст, романтик. Зрозуміло, що легких шляхів не шукав, був готовий працювати на найважчих ділянках, у найважчих умовах, тому й попросив направлення на Далекий Схід. Побажав, як то кажуть, випробувати себе на міцність. Направили. Після Хабаровська була Чукотка. Три роки, проведені на Далекій Півночі, медом не здалися. Василь Никифорович переважно займався підготовкою кадрів для різних структур поштового зв’язку— листонош, операторів. Перевозити пошту собаками та оленями не доводилося, у нього були інші функції, але молодий фахівець завжди був готовий замінити товариша і, по суті, міг дати лад будь-якій роботі. Але додому тягнуло. Особливо, коли метелиця і по кілька днів не з’являється сонце. Тоді живеш спогадами про спекотне ростовське літо й теплі калюжі після дощу, які любив у дитинстві. Додому він усе-таки повернувся, але довго тут не затримався. 1957 року молодого Савченка направили на роботу до Ворошиловського обласного управління зв’язку. Назустріч власній долі.
Шурочка прийшла працювати на пошту одразу після школи. Спочатку листоношею, а до 20 років уже закінчила технікум і працювала операторкою, але найголовніше в ній було те, що була вельми гарною. До п’ятого відділення зв’язку, де вона працювала, іноді приходили лише для того, щоб подивитися на її русяві коси майже до п’ят. Не втримався від захоплення і молодий інструктор з обласного управління зв’язку і став навідуватися до п’ятого відділення начебто для надання допомоги симпатичній операторці. Одне слово, Василь і Шура взяли шлюб і невдовзі народили сина.
Сімейне життя, однак, не стало перепоною для досягнення мети. Ані для Олександри Олександрівни, ані для Василя Никифоровича. Наприклад, Шурочка після школи мріяла вступити до інституту і успішно склала іспити, але навчатися не змогла. Життя після війни було важким. Батько повернувся з фронту інвалідом, мати хворіла. Треба було допомагати родині, тому Шурочка відклала своє навчання на потім. Це потім настало після народження сина. Звівши Костю на ноги, батьки заходилися гризти граніт науки. Першим до інституту зв’язку вступив голова родини, і тільки-но закінчив, за підручники сіла його дружина, і невдовзі теж отримала диплом про вищу освіту. Але службовими сходами наздогнати чоловіка Олександра Олександрівна не змогла. Василь Никифорович пройшов шлях від інструктора обласного управління зв’язку до начальника цього управління. По суті, його діяльність у поштовій структурі випала на найважчі та найвідповідальніші роки становлення пошти. Саме тут і стали в пригоді організаторські здібності Савченка — і в справі досконалішої системи перевезення пошти, і в будівництві нових вузлів зв’язку. Олександра Олександрівна також завжди була на доброму рахунку. Її цінували як провідного фахівця. Але, як жартує Василь Никифорович, головною її якістю було те, що вона була гарною дружиною керівника, бо не користувалася службовим положенням чоловіка і не зверталася до нього з різними проханнями, знову-таки, службового характеру. Взагалі, подружжя намагалося вдома про роботу не говорити, щоб ненароком не посваритися. Обидва любили свою роботу, колективи, в яких працювали, і обидва ревнували одне одного... до роботи. От і вирішили: на обговорення питань професійного характеру накласти табу.
Сьогодні вони вже пенсіонери... Хоча, стоп! Мабуть, не варто так про них казати, оскільки і Василь Никифорович, і Олександра Олександрівна продовжують працювати. Вона — провідний економіст Луганського поштамту, він —провідний інженер у справі організації транспортних перевезень дирекції УДПС «Укрпошта». А до того 29 років очолював Луганську пошту, завжди перебував у творчому пошуку, спрямованому на поліпшення якості обслуговування споживачів поштових послуг. І хоча сьогодні не модно казати про наставництво, і далі опікується молодими кадрами, думаючи про перспективи розвитку галузі. У системі поштового зв’язку подружжя — поважні люди. Тому їхнє спільне 100-річчя роботи на пошті сьогодні відзначають усі — і молоді, які тільки-но прийшли на поштові підприємства, і ті, хто починав разом із Савченком. Це лише на перший погляд здається, що право на такий ювілей має лише подружжя. Ні, шановні мої. Це вже сторінка історії, яку багатьом цікаво прочитати.
